Іван (3)

Після офіційного завершення робочого дня одразу їду додому, що вже саме по собі рідкісна подія. По дорозі роблячи зупинку в супермаркеті, що стає другою значною зміною звичного життя. Зазвичай з офісу мене і в шию не виштовхаєш, а сьогодні дивую сам себе – покинувши будівлю одним із перших. А все через Асю, будь вона неладна. Захотілось раптово зробити сюрприз дружині – приготувати вечерю, посидіти разом, поговорити. І привід шукати не треба – сьогодні Арсенія вперше за довгий час вийшла на роботу в офіс, облишивши своє заточення в чотирьох стінах нашого дому. Хай навіть, працює вона в мене і на мене. Але те, що вона погодилась на цю авантюру вже подія всесвітнього маштабу. Велика подія і радість мого маленького Всесвіту. 

Та й слід загладити свою маленьку провину – знав же, як Ася не любить коли її називають повним ім'ям, але всеодно назвав. Арсенія — ім'я гарне, ніжне. Мені подобається. Шкода, що дружина возненавиділа його через свого батька. Тесть колишній військовий, завжди хотів спадкоємця. От і доньку муштрував не по дитячому й ім'я їй обрав подібне чоловічому. Скільки пам'ятаю завжди кликав Арсенією, навіть, лагідне Сеня ніколи не звучало. Лище покійна теща дарувала любов єдиній дитині, називала Асею.

Нелегко дівчині було.

Але ми обоє зірвали джекпот, коли зустрілись та одружились, переслідуючи кожен свою ціль. 

Будинок зустрічає тишею. Це ніскілечки не дивує. Ася на час мого від'їзду ще залишалась в компанії, Віра Петрівна отримала заслужений вихідний. Тож господарювати мушу сам. І це мені подобається. 

За часів студентства я частенько окуповував кухню, де творив щось смачненьке і не полишав мрії відкрити власний ресторан, де працював би шеф кухарем.

Але мрії не судилось бути здійсненою. Щодня матуся вбивала в мені впевненість у таланті готування їжі. А натомість активно виховувала з мене ідеального приємника бізнесу. Та так це майстерно робила, що я і сам повірив, що хочу той бізнес у спадок.

 Озираючись зараз на минуле, здається, що я все робив не так. І шлюб, який був так вигідний нам, який я сподівався перетворити у справжній, не приніс істинного щастя.

Шкода, що минуло так багато часу для усвідомлення гіркої дійсності. Але і я, і вона – ще молоді, ще можемо повернути свої життя у вірному напрямку. 

Година, а за нею й друга пролітають дуже швидко, поки я займався приготуванням вечері та двох невеличких сюрпризів, які, маю надію, сподобаються Асі. 

Третю годину очікування дружини я проводжу у вітальні, щохвилини визираючи її у вікно. Телефон у руці скоро закипить, але я вперто продовжую дзвонити цій чорнявій бестії. Вона точно бестія. Сьогодні всі чоловіки ледве шиї не звернули через неї. Зізнатись чесно, і я в їх числі. Чого вартувала тільки одна її посмішка. Давно не бачив, як Арсенія посміхається. 

Коли відлік наближався до четвертої години очікування, в думках вже пригадувались телефони поліції та лікарень. Що вже зробиш - не звик, що її нема. Зазвичай я пізно повертаюсь додому, але не вона. Ася завжди була вдома.

Вже гортаючи телефонний довідник, що дивом знайшовся на кухні, у пошуку телефонів лікарень я не знаходив собі місця. Телефон Асі спочатку не відповідав, а тепер і взагалі був вимкнений.

— Іванку! А я вже вдома! – лунає веселий голос моєї пропажі. За ними чую звук падіння чогось важкого. 

Одразу підриваюсь з диванв і біжу на звук. Застигаю як вкопаний і дивлюсь на розкидані по підлозі взуття, сумочку та сережки. Ася ж спершись на стіну посміхається та допиває вино прямо з пляшки. Схоже хтось не сумував поки я тут місця собі не знаходив. В душі розгорається злість, за нею спішить і образа. Невже не можна було взяти слухавку і чесно зізнатись, мовляв так і так – все зі мною добре. Але ж ні, поки вона невідомо де і з ким веселилась, я як останній ідіот хвилювався.

— З якого приводу свято, люба? – мало не гарчу від злості яка невідомо звідки взялась. Мало того, що вешталась невідомо де і з ким, так ще й п'яна. 

— Просто так.. – знову розпливається в посмішці вона і робить перші кроки до мене назустріч. Виходить трохи незграбно. Вона хитається з боку в бік, як тоненька берізка згинається від вітру. Але все ж до мене доходить без єдиного падіння, що вже тішить.

— Ходімо, проведу тебе в спальню. – вже більш спокійно промовляю. Тим паче сенсу скандалити немає. Ми дорослі люди. І чужі один одному, хоч носимо одне прізвище. Нажаль, чужі.

— Який же ти хороший, Іванку. Тобі б жінку. Таку щоб кохала тебе, а ти її. І чому ти ще нікого не знайшов собі?.. – зітхає Ася та проходить повз мене вже трохи впевненішим, твердішим кроком. 

Я ж залишаюсь стояти на тому ж місці, наче прибитий до підлоги. Тільки от роль цвяхів узяли на себе слова жінки.

— У мене вже є. – тихо відповідаю, не розраховуючи на те, щоб ці слова були почуті. Це радше нагадування для самого себе про почуття, що все ще жевріють у серці. Та хіба може змінити моє зізнання хоч щось? Навряд. 

Пам'ятаю той день, коли зустрів її з такою точністю наче це вчора було, а не вісім років тому. 

Тоді я вже був зацікавлений у сімейному бізнесі настільки, що хотів все правління взяти на себе. Наче й керував. Тільки матінка моя не поспішала на заслужений відпочинок, а продовжувала втручатись у мою роботу. Цього, мабуть, було замало, адже свого носа "генеральша" пхала і в особисте життя.

Внаслідок мого уже сотого за рахунком прохання не втручатись, мені був представлений ультиматум, як спосіб вирішення цього маленького непорозуміння. Так наш конфлікт назвала мама. За її умовами мені слід було одружитись із дівчиною з порядної сім'ї, себто з забезпеченої родини. Виховання якої було б бездоганним.

Вирішення проблеми шукалось мною на дні чарки у невеличкому барі геть не знайомого мені району міста. 

Там і знайшлась майбутня дружина. Яка теж переживала сварку з батьком. Ася самотньо сиділа в найтемнішому куточку бару, така самотня, засмучена. В ній впізнав себе. Тому повз пройти просто не зміг.