Ася (2)

До офісу Івана заходжу за дві години після розмови з ним на кухні. Представляюсь охоронцю Асею Кравчук і той мене пропускає на співбесіду. Те, що дружину генерального директора не впізнали – тішить. Отже, виконання своєї частини угоди вже успішно можна вважати розпочатим. Про співбесіду не хвилююсь, адже мене просто направляють до поки що ще мого чоловіка, який і проводитиме співбесіду. То ж маю впевненість, що посаду отримаю саме я, а не хтось інший. 

У світлій та просторій приймальні мене з посмішкою зустрічає рудоволоса дівчина. 

– Доброго дня! – вітається вона, швидше ніж це встигаю зробити я.

— Доброго дня. Я на співбесіду до Івана Михайловича. – пояснюю одразу чому завітала, оглядаючи спочатку секретарку, а потім й інтер'єр. 

— Так, мене попереджали. Ви Ася Кравчук? Мене Марта звати. Директор зараз зайнятий. Доведеться зачекати. Можу запропонувати каву? – гомонить дівчина так, що й не дає мені слова вставити.

Однак сперечатись не збираюсь. На каву погоджуюсь, тим паче, що мати подругу у цьому колективі не завадить. А коли вона ще й працює секретарем генерального директора, то тим більше. Адже хто може знати все і про всіх у компанії як не вона. 

За хвилину я із Мартою уже пили каву влаштувавшись на зручненькому диванчику навпроти кабінету Івана. Ще за десять хвилин я знала найсвіжіші плітки, що ширились колективом і якими смакували всі охочі. Впродовж нашої розмови я переважно мовчала, лише зрідка ставила уточнювальні запитання, бо ж Марта стільки інформації встигла повалити на мою голову, що запам'ятати хто з ким крутить романи не було можливим. 

— Але колектив у нас хороший, хоч пристрасті як у "Санта Барбарі". Сподіваюсь тебе візьмуть. Твоя попередниця була ще тією гримзою. – ділилась рудоволоса, інформацією, а я ж намагалась зрозуміти що значить "гримза". Мабуть, нічого хорошого. — От, шеф наш, до прикладу, чоловік хороший, завжди допоможе, як біда у кого чи якісь неприємності. Обов'язки вимагає виконувати бездоганно, але без причини не скаже зайвого (кривого) слова. Розумний чоловік. Серйозний. Надійний. Ще й на лиці красень. З таким як за кам'яною стіною будеш. Мрія кожної. – замріяно зітхала Марта, розхвалюючи мені мого ж чоловіка. – Але одружений. Хоча дивний у нього шлюб. Скільки років тут працюю — дружина його ні разу не завітала. Не дзвонила, навіть. Не цінує, мабуть, той скарб, що має. Та й обручки не носить Іван Михайлович. Ніночка з бухгалтерії вже і так і сяк до нього, а він непробивний. Думали що чутки про дружину брехня, щоб відвадити від себе особливо наполегливих, але Люся з відділу кадрів бачила свідоцтво про шлюб. Уявляєш, дружину Івана Миколайовича теж Асею звуть!? Якби не знала твого прізвища подумала б що ти це вона. – тараторила Марта, захоплено розповідаючи про свої припущення стосовно шлюбу генерального директора. 

А я ж мало не подавилась кавою, коли співрозмовниця згадала про дружину Івана, тобто про мене. Уявляю її обличчя, дізнайся вона як близько була до правди. Адже її припущення що я та дружина Ася одна і та ж людина це цілковита правда. Дівчина сама того не знаючи, потрапила точно в ціль. А я була за крок до провалу своєї місії. 

Порятунок з'явився несподівано. Двері до кабінету того самого "надійного і розумного" відчинились. А з них вискочила червонюча, як стиглий помідор, молодиця в кричуще короткій сукні. Очі її так і метали блискавки. Так само блискавично вона зникла в нетрях офісу. Не уявляю як можна одягнути на себе шматок тканини що ледве сідниці прикриває в офіс. Хоча, навіщо воно мені? 

Марта ж пожвавилась ще більше, але вже не говорила. Вона якось переможно посміхалась та за секунду опинилась на своєму робочому місці.

Ще через хвилину вона вже розмовляла телефоном, як я здогадалась з Іваном. Після завершення розмови моя здогадка підтвердилась, адже мене запросили таки у кабінет для проведення співбесіди. 

Перед тим, як заходити глибоко вдихаю, адже з цієї миті вороття уже не буде. Марта підбадьорливо посміхається, вважаючи що я хвилююсь через можливість не отримати бажану посаду. Хоча це не так. Мені робиться моторошно лиш від однієї думки про роботу в центрі мексиканських пристрастей.

— Проходь. Довго чекала? – питає Іван, коли двері за моєю спиною зачиняються і ми залишаємось наодинці в кабінеті. 

У дверях не затримуюсь, бо оглядати як виявилось нічого. Кабінет Івана не зазнав змін з того часу, як я була тут востаннє. Впевнено крокую до нього та сідаю навпроти на стілець для відвідувачів. 

— Достатньо, щоб дізнатись, що мій чоловік мрія усіх жінок і зрозуміти, що я – дурепа така цього не ціную. – не одразу відповідаю.

 Але моя відповідь схоже спантеличила його. Обличчя витягнулось, очі збільшились. Рота, навіть, від подиву розкрив. Невже повірив, що це я серйозно зараз сказала? Схоже на те. І від усвідомлення цього мені стає смішно. Сміх стримувати не можу, тому добру хвилину хіхікаю, як школярка. 

— Ти чого? Це, між іншим, твоя секретарка мене просвітила. – пояснюю свою необдуману відповідь, бо ж мало що, раптом ще повірить, що мені тут очі відкрили. Що в мені тут почуття прокинулись. А воно мені не треба. Краще розлучатись друзями, якщо вийде звісно дружити. Я ж заради розлучення вв'язалася в цю авантюру. 

Іван гучно видихнув повітря та надягнув на обличчя уже звичну для мене маску зосередженого та беземоційного бізнесмена. 

— Ось, ознайомся. – поклав переді мною папери. — Це стандартний договір, який я укладаю зі співробітниками. Там вказана твоя посада та розмір заробітної плати. Якщо все влаштовує підписуй і підемо знайомитись зі співробітниками. 

— Помічник заступника директора? Ти зараз серйозно? – перепитую його, хоч і довіряю тому, що бачу, а вірніше читаю. Йдучи сюди, я наївно вважала, що стану якимось звичайним працівником. Зараз розумію, що дарма не обговорила з чоловіком свою майбутню посаду, коли була на це можливість. 

— Так ти матимеш можливість бути у курсі всього що діється в офісі. Посада передбачає спілкування як із простими робітниками, так і з керівництвом. Я зможу тебе викликати до себе, не викликаючи підозр, або ж ти сама зможеш приходити.