Глава 11

Наталія

Дивлюся на чоловіка і не можу зрозуміти його. Усміхається, роздивляється Юру і щось шепоче. Найстрашніше з цього — мовчання, не знаю, чого чекати. Зізнаюся, що прийняла хлопчика, мов свого. Він став промінчиком серед похмурого неба. Я не знаю, що б зі мною було, якби я зараз залишилася одна. Втрата донечки завдала серйозного удару по моїй нервовій системі. Так боюся потрапити в божевільню, а цей хлопчик мій порятунок.

— Як почуваєшся? — нарешті каже Андрій. Не очікувала від нього такого запитання. Все що завгодно, тільки не цього.

— Гадаєш, мені байдуже на те, що трапилося? — розумію його натяки. За ці роки вивчила чоловіка.

— А хіба ні? — примружується. — Ти швидко звикла до чужої дитини.

— По-перше, він не чужий, — відмахуюся. — А з іншого боку, що я мала зробити? Залишити його плакати, як це зробила твоя коханка.

— Не згадуй про неї! — підвищує голос, а потім робить глибокий видих, заспокоюється. Добре, що розуміє присутність дитини, бо в іншому випадку він не звернув би уваги ні на що. — Зараз вирішуємо наші особисті питання.

— Добре, — опускаю очі. — Так, можливо я чиню не правильно, але дитя втратило маму, я доньку, тож...

— Вважаєш, що мій син замінить твою доньку.

— Він ніколи її не замінить! — ображаюся. — Я пам’ятатиму про Кароліну все життя. Юрі ж стану гарною мамою. Вилікую своє серце.

— Зараз ти думаєш тільки про себе, зізнайся.

— Це не так. Згідна, він допоможе не втратити себе, не піти в забуття, але я не дам його образити.

— Знаєш, — дивиться крізь мене. Його погляд холодний, навіть крижаний. Не впізнаю колишнього Андрія. — Мені не дуже подобається ця ідея, але розумію, що іншого варіанту не маю. Якщо не погоджуся, то сина заберуть в будинок дитини.

— Мені б цього не хотілося. Не справедливо маючи батька опинитися в сиротинці.

— Отже, ти думаю розумієш, що моя згода записати тебе його матір’ю тільки задля блага дитини.

— Так, — опускаю очі, хоча не повністю розумію про що він. Невже дозволить всиновити?

— Тільки в мене є певні умови, — одразу спускає мене з небес на Землю. Знаю, що хитрість у чоловіка на висоті.

— Ми з тобою тільки робимо вигляд щасливого подружжя, — вичавлює кислу усмішку. Невже для нього я така бридка? — Також я не обіцятиму тобі щасливе і довге життя. Скоріш за все ми розійдемося через певний час і Юра залишиться зі мною.

— Ти так зненавидів мене? — засмучуюся. Я не очікувала на швидке примирення, але його слова вдаряють по самолюбству.

— Річ не в тобі. Немає почуттів і я не хочу гратися з ними. Також дещо зрозумів, але зараз не про це мова.

— Добре, — розчаровуюся. Як не намагаюся щось зрозуміти та мозок відмовляється працювати. — Це все?

— Ще обов’язково тобі потрібно пройти обстеження у психіатра. Я маю бути впевненим в твоїй адекватності. Не хочу щоб ти щось собі, або ж дитині заподіяла, — як би він щиро не намагався говорити та я зрозуміла, що на мене йому байдуже. Головне, щоб його сину було комфортно.

— Ти знаєш мене стільки років і змушуєш йти до психіатра?

— Зрозумій, що втрата дитини могла пробудити в тобі приховані проблеми.

— Я розумію, от тільки...

— Без всіляких “тільки”! — різко перебиває. — Ти робиш всі необхідні обстеження і тільки тоді матимеш змогу виховувати Юру. До речі, я взяв на себе відповідальність стосовно поховання Кароліни. Ти ж дізнаєшся деталі, коли випишися з лікарні. Сподіваюся з твоїм здоров’ям все добре і ти швидко повернешся додому.

Дивлюся на чоловіка і намагаюся зрозуміти його. Він приписує мені божевілля, а ще й бере відповідальність за поховання донечки. Не дає мені змоги відмовитися і наполегливо хилить свою лепту.

— Я хочу проститися з донечкою, — молю.

— Я домовлюся з лікарями і ти з нею попрощаєшся, — стримує нервозність. — А вже інше після виписки.

— Чому ти до мене такий холодний?

— Давай не переходимо на особистості. В нас з тобою угода і все на цьому. Для когось ми щаслива сім’я, але нав’язуватися мені не потрібно.

— Я це розумію.

— То й добре, — підводиться. — В тебе є час подумати.

Він йде забираючи хлопчика з собою. Чи болить мені? Скоріш за все, ні. Зараз всі мої думки з донечкою. Я прийняла її втрату, але поховання без моєї участі здається божевіллям.

Далі все мов у тумані. Приходить лікарка і пояснює, що мій стан не дозволяє довгих переїздів, він не стабільний. Потім заходить сивоволосий чоловік, представляється психіатром, пояснює, що тільки в його присутності я попрощаюся з донькою. Нічого не залишається, як погодитися.

Довгий коридор і знову я в кімнаті. Тільки вже не в тій холодній. Моя дитина лежить вдягнена в білий костюм. Гарненька, маленька, усміхнена. Миле обличчя, губки бантиком. Як така красуня могла не побачити цей світ? Це я ніколи не зрозумію і не прийму. Болить! Вивертає всю душу назовні. Тільки я не плачу, не знаю чому. Певно все виплакала.

В повному трансі, пригніченому стані йду за лікарем назад до палати. Він намагається мене заспокоїти. Тільки от навіщо? Я і так спокійна.

— У вас шоковий стан, — допомагає сісти, немов я каліка і сама не впораюся. — Сьогодні я вас не турбуватиму, а завтра почнемо терапію. Ваш чоловік наполягав на швидкому лікуванні.

Мовчу, нічого не хочеться. Я відпускаю всю цю ситуацію і дозволяю вирішувати все за мене. Зворотнього шляху немає. Сама я не впораюся і якби не вмовляла себе, але кохаю Андрія і хочу бути з ним. Сподіваюся, що він передумає і наші стосунки відновляться. Я ж продовжуватиму бути йому хорошою дружиною, а ще стану гарною мамою для Юри. Він обов’язково це оцінить, без сумнівів.

Що ж, любі мої, на цьому наша історія закінчується. точніше, невеличка пауза в основній історії. Ми трішки дізналися про скелети у шафі героїні, тож повертаємося до повноцінної історії Наталі і вже там на нас чекає вдповідь: "Чи впорається вона зі своєю не впевненістю? Чи навчиться заперечувати і нікому не підкорятися? Чи зможе нарешті стати самостійною і не від кого не залежати?"