Глава 9

Наталія

Невідомо що зі мною відбувається. Відчуття ніби душа покинула тіло і пішла в забуття. Мучать жахи де я тікаю від монстра, котрий постійно наздоганяє і намагається вирвати серце. Тільки мені не страшно, адже воно й так вмерло разом з моєю дитинкою. Відчуваю волого на щоках, б’юся в агонії, але вдіяти нічого не можу, бо тіло не кероване. Що зі мною зробили? Не знаю, але б не погано було, якби вкололи отруту. Як я житиму знаючи, що не змогла врятувати донечку.

Поступово жах відступає. Я відчуваю, що приходжу до тями. Ні! Я не хочу, мені і тут не погано. Не хочу знову бачити цей жорстокий світ. Молю, щоб пожаліли мене. Тільки проти мене всі сили Всесвіту і таки розумію, що я повернулася. Я тут, але очей не розплющую. Можливо вдасться повернутися.

— Наталю, — шепіт з боку. — Прокидайся.

Не ворушуся. Можливо людина не дочекається, подумає, що сплю і залишить в спокої. Хай всі котяться якомога далі, не хочу нікого бачити.

— В мене мало часу, прокидайся, — відчуваю дотик. Холодні пальці наполегливо торкаються моєї щоки.

Та я ж вперта і не здаюся. Пішли всі до біса! Потім чую плач дитини. Тихий, схожий на писк. Все! Тепер мене в божевільню заберуть. Намагаюся відігнати марення і ворушу рукою.

— Прокидайся, дитина чекає, — чую і таки розплющую очі.

Поруч з ліжком стоїть жінка. Темно і одразу не можу її розгледіти. На вулиці глибока ніч. Завдяки світлу місяця бачу білу ковдру в руках жінки, яка ворушиться і видає плач. Обличчя жінки не бачу.

— Пробач мені за все, — шепоче і підходить в притул. — Я маю загладити свою провину. Сподіваюся такий подарунок зцілить твоє розбите серце.

Жінка нахиляється і кладе поруч ковдру. Нарешті бачу обличчя і торопію, адже це та сама жінка за котрою так мило доглядав мій чоловік. Не розумію, що їй від мене потрібно.

— Я впевнена, ти будеш гарною мамою, — і так швидко зникає, що я не встигаю отямитися.

Згорток лежить і продовжує мяукати. Дивлюся на нього і тремчу. Це жарт такий? Що цій жінці потрібно? Хотіла було вибігти, залишити палату. Відчуваю, що з мене просто знущаються. Тільки плач посилюється і край ковдри падає.

Звідти на мене дивляться маленькі оченята. Шок, нічого не сказати. Це якесь божевілля. Певно я сплю. Крик повторюється. Що робити? Торкаюся м’якенької ковдри і легенько заколисую. Дитя відчуває дотик і починає ще більше ворушитися. Плач переходить в душевний пекучий біль. Дитя аж захлинається в сльозах.

Сама тягнуся до маленького і притискаю до грудей. Колишу, а воно ніби щось відчуває. Трішки заспокоїться і носом втискається в моє тіло та ловить щось ротиком. Моє тіло реагує вмить, соски напружуються і відчуваю що сорочка мокріє.

— Ти голодний? — усміхаюся крізь сльози.

Невже це її дитя? Нащо вона залишала його мені? Познущатися? Дати, а потім прийти забрати? Тільки ж і дитинці не комфортно.

Материнський інстинкт прокидається і я даю дитині можливість наїстися. Малюк одразу хапає сосок і з усією сили присмоктує. Робить так наполегливо, що стає боляче.

— Тихше ти, мені болить, — тільки ця біль солодка, томлива. Примружую очі від такого трепетного відчуття.

Вона сказала, що з мене вийде гарна мама. Невже це значить? Ні! Як таке можливо? Та жінка залишила мені дитя, як річ? Я б заради донечки життя віддала! Не могла ж вона так недбало вчинити?

Знову дивлюся на дитину. Вона вже спить, випустивши грудь і відкривши ротика. Тихо посапує і усміхається.

— Яке ж ти маленьке, — шепочу. — Шкода, що моєї донечки немає поруч, ви б стали друзями. Братик і сестричка. Не важливо, що тільки тато спільний.

Я розмовляю з сплячим малюком. Не можу передати, що зараз відчуваю. Водночас думаю, що зраджую доні, а з іншого боку — не можу залишити дитину напризволяще.

— В мене немає дитини, — важко видихаю. — А тебе, здається, покинула мама. Що ж нам тепер робити?

Говорю, говорю. Скільки часу, не знаю. Встигла кілька разів погодувати маля. І навіть зустріла світанок. Чекала на повернення жінки, але цього так і не сталося.

До ранку ніхто не зайшов в палату. Здається я вже звикла до маляти. Серце немов почало битися знову і в такому темпі, що здавалося зараз вирветься з грудей.

Дивлюся на рожеві щічки, крихітні пальчики та малесенькі рученята. Я не пам’ятаю донечку, адже мій мозок не дозволив переварити ту ситуацію. Та я впевнена, що вона ж така крихітна.

Знову сльози. Одна краплинка падає на щічку маляти і він морщиться. Це одразу натякає мені на те, щоб я зупинилася і дала йому поспати. Прикушую нижню губу та з усіх сил стримую весь той біль, що у серці.

— Ой, лишенько, — відволікає від дитини полохливий голос. На порозі стоїть жіночка і перелякано дивиться. Одразу ж притискаю згорток до себе міцніше. Не віддам! Та жінка віддала його мені. Я тепер повинна нести відповідальність.

Жінка зникає. Полегшено видихаю. Та це не надовго, адже в палату входить дівчина, котра вчора повідомила мені про трагедію. Дивлюся на неї мов загнаний звір і готуюся, що дитя заберуть.

— Як у вас опинився хлопчик? — сідає на стілець неподалік ліжка.

— Мені його віддала жінка, котра разом зі мною народжувала, — бубоню і ховаю погляд. Мені соромно. Не розумію за що, але більш за все, гадаю, перед донечкою. Виходить я проміняла її на цього хлопчика? — Забирайте, — кажу, але продовжую тримати дитину на руках.

— Ти готова його віддати? — усміхається. Я ж не знаю, що відповісти.

Мої думки ведуть боротьбу. Та й чи має значення моє бажання? — Від Юри відмовилася мама. Ось офіційний документ, — показує листок. Швидко пробігаю по ньому очима і розумію, що лікарка не бреше.

— Як вона могла? — дивлюся, то на дитя, то на лікаря і знову плачу.

— Не всім бути гарними мамами. Лілія дуже важко перенесла появу дитини. З самої першої секунди кричала, що він їй не потрібен і навіть розмова з психологом не переконала її. Самі бачите, результат.