Глава 8

Наталя

Нічого не пам’ятаю, сама лише тьма: неприємна, гнітюча, болюча, дратівлива. Здавалося в цьому стані я була вічність. Декілька разів намагалася прийти до тями, але знову провалювалася в невідомість. Навіть подумала, що віддала Богові душу. Найстрашніше було не отямитися і не побачити своє дитя, свою донечку. Та коли я прийшла до тями, то ладна була вирвати серце.

— Як почуваєтеся? — яскрава світло в очі.

Біль розриває голову на частини і я ледь змогла щось прохрипіти. Хотілося стільки всього запитати, але язик занімів і припинив слухати.

— Не поспішайте, все поступово, — знову ласкавий голос і я нарешті починаю бачити молоденьку дівчину в білому халаті. На вигляд їй років двадцять. Миле обличчя і добрі, сумні очі.

Скільки я лежу нерухомо, не знаю. Через деякий час починаю ворушити руками і на тобі... живота немає! Повертаю голову до лікарки, котра не відходить від мене, мовчки сидить на стільчику поруч. Щойно бачить мої руки, опускає очі.

— Де моє маля? — витискаю з себе кожну букву.

— Не нервуйте, — гладить по плечу.

Стискаю кулаки, в душі починає бушувати полум’я. З якої статті мені не дають дитину? Нехай я втратила свідомість, але зараз вони мають її віддати.

— Поверніть мені дитину! — відчуваю, що сили потроху повертаються. Навіть вдалося піднятися і обпертися на спинку ліжка. — Нащо ви її забрали?

— Наталю, ми не змогли врятувати дитину, — шепоче лікарка.

В середині все обірвалося. Кліпаю, нічого не розумію. Дивлюся на неї, як на божевільну.

— Що ви таке кажете? За такі жарти вас звільнять! — і хоча не вірю їй, але сльози нагортаються на очі.

— Дитина задихнулася, було обвивання пуповиною. На результатах УЗД жодних записів про це. Ми думаємо, що в момент стрімких пологів це відбулося...

Вона розказує, а в моїй голові гул і нерозуміння. Як таке трапилося? Це ж такі рідкісні випадки. Чому саме я? в голові повна каша, купу запитань. Сльози рікою і на диво спокій. Здається цей біль випалив мене, я перестала відчувати.

Дивлюся на лікарку мов на божевільну. От як можна повірити в цю нісенітницю?! Вагітність проходила добре не можу повірити, що щось трапилося.

— З вами все добре? — торкається до плеча. Мене ж немов б’є струмом, відсмикую і хапаюся за місце дотику.

— Ви все брешете?! Це Андрій вас підкупив? — кричу.

— Я не була в такій ситуації, — знову відводить погляд. — Та мені також дуже болить і я співчуваю вам. Тільки ви повинні триматися, вам не можна нервувати. Ви молода, обов’язково у вас будуть діти.

— В мене вже є дитина! — хитаю головою.

— Важко, але ви маєте бути сильною. Якщо зараз втратите контроль, то вам зможуть допомогти тільки психологи.

Її слова ріжуть слух. Здається ще крапля і все... Нічого хорошого на мене не чекає. От тільки як впоратися з емоціями?

Стискаю кулаки до побіління і дивлюся в одну точку. Все тіло тремтить з середини. Кидає в жар, а в голові паморочиться.

— Покажіть мені доню, — молю. Не повірю доки не покажуть мені її.

— Ви впевнені?

— Я маю проститися з нею, — ллю сльози.

— Добре. Дуже сподіваюсь на вашу витримку. Ми можемо допомогти вам, з вами попрацюють психологи, щоб легше було впоратися з цим горем.

— Ніхто мені не треба!

— Заспокойтеся. Ніхто вас не примушуватиме.

Лікарка уходить. Я ж беру подушку, закриваю обличчя і кричу так, ніби хочу щоб мене почув весь світ. На диво тримаюся добре. В мене вирвали серце і розтоптали душу. Тепер ніколи не буду радіти денному світлу.

Скільки я сиділа на одному місці, не знаю. До мене приходить похилого віку жіночка і просить пройти за нею. Не зважаючи на неприємні відчуття в низу живота і слабкість, підводжуся та йду за нею. Кожен крок мов каторга. В очах темні зайчики, в горлі ком, а серце б’ється в шаленому темпі.

Довгий коридор, сходинки, нескінчена дорога, котра здається веде в саме пекло. Тільки от чомусь мені здається, що я вже в ньому. За гріхи опинилися в володіннях самого диявола. Хоча і він мені тепер не страшний.

Нарешті кімната без жодних вікон і віє холодом. Мене підводять до столу і мовчки вказують на білу ковдрочку. Все... Я здаюся, адже бачити нічого не треба. Я відчуваю. Знаю, що там моя донечка.

— Боже! — кричу. Хапаю згорток, притискаю міцно до грудей і опускаюся на підлогу. Заколисую, наспівую колискову і одночасно проклинаю весь світ.

Жіночка пробує мене підняти та один мій погляд змушує відступити. Вона ворог! Хоче розлучити мене з моєю кровинкою! Вб’ю, якщо хтось спробує порушити цю ідилію. В мене більше нікого немає і я віддам життя, щоб бути зі своїм дитям.

— Все буде добре, мама забере тебе з цього холоду, — шепочу. — Вони тебе тут заморозити вирішили? Погані, погані тітки. Геть звідси! — звертаюся до жінки.

На подив вона не чинить опору і покидає приміщення. Нарешті я можу побути сама. Спілкуюся з донею, розповідаю їй історії свого дитинства. Уявляю якою вона стане красунею. Вона міцно спить і скоро прокинеться і попросить молочка.

— А в мами багато молочка, — усміхаюся крізь сльози. — Я добре їла, щоб воно було корисне і смачне.

Відчуваю слабкість, хочеться спати. Лягаю на підлогу і притискаю донечку. Нам тут добре, ніхто не заважає. Ми залишимося тут, світ несправедливий, нам там нічого робити.

— Ти що збожеволіла? Залишила її тут? — вдалині чую грубий чоловічий голос. — Хочеш, щоб вона захворіла.

— Я гадала, що їй потрібно попрощатися.

— Дурепа ти, Валька!

Відчуваю теплу руку на своїй. Хочу відкинути її, але сил немає. Невагомість, хтось розчіпляє мої руки. Все розумію, але ніяк не можу заперечити.

“Ні! Ні!” — кричить все в середині, але тьма охопила так сильно. Навмисно тримає мене в полоні, щоб зробити свої темні справи.

Знову провалля, пустота і невідомість. Молюся, щоб більше не прокинутися. Нехай залишать мене в спокої, разом з моєю донечкою. Я не хочу повертатися!