Глава 7

Андрій

В лікарні гомін. Всі сестри бігають, а з якоїсь палати доносяться крики. Нічого не розумію стою і чекаю поки пропустять. Сьогодні я в гарному гуморі і не збираюся включати нахабу.

— Ви до кого? — вже і засумував тут, як до мене підійшла медична сестра.

— Лілії Кравченко, — усміхаюся поправляючи упаковку букета. Потрібно з’явитися перед нею у всій красі.

— Почекайте хвилинку, — опускає очі.

— Щось не так з сином?

— З дитинкою все добре. Зараз прийде лікар, почекайте, — швидко зникає.

Знову сідаю при вході. Вони вирішили познущатися з мене? Вже не терпиться побачити синочка. Що ж такого сталося, що мене хоче бачити лікар? А, певно, грошей подавай? Вони люблять особливо нічого не робити, а потім отримувати гроші.

Нарешті мене запрошують в ординаторську. Молоденька дівчина сідає за стіл та суворо дивиться на мене. Така молода, а такий сильний погляд і вже має статус лікаря. Швидко ж зараз молодь навчається.

— Що трапилося? — витримавши секундну паузу, запитую.

— Хто вам приходиться Лілія Кравченко?

— Що за дивні питання? Дружина, — не роздумуючи, запитую.

— Офіційна?

— Ще не встигли розписатися, — не знаю чому відповідаю на її запитання. Взагалі-то це моє особисте життя і її не стосується! Та от від цього погляду хочеться викласти всі карти на стіл.

— А Наталія Квач?

— Колишня дружина.

— Тааак, — тягне.

— До чого ці питання? Я можу нарешті побачити жінку з сином? — нервую.

— А за донечку запитати не хочете?

— Гадаю це я можу запитати і в Наталі. В нас з нею складні стосунки, тож поки не хочу її турбувати.

Важко зітхає. Відводить погляд. Дивиться ніби на мене, а в той же час повз. Певно втомилася дівчинка? Йшла б відпочивала, чого мене затримує.

— Гадаю ви вже все запитали. Тож, піду, — підводжуся з намірами покинути кабінет.

— Сядьте! — грубіє її голос. Від несподіванки аж впав на місце, добре хоч не мимо стільця.

— Ви поясните нарешті нащо тримаєте мене? Кажіть швидко, що з Лілею?

— З вашою коханкою все добре, — презирливо оглядає мене.

— Ви...

— Припиніть робити з себе невинну овечку! — підвищує голос. Ти ба, торопію від її тону. — Я спочатку не знала, як вам повідомити новину, але бачу, що вам байдуже, — витримує секундну паузу. — Вчора у вашої дружини, офіційної, — наголошує на останньому слові. — Були стрімкі пологи. Від активного родового процесу в неї стався шок, адже болі були сильними.

— І що з нею? — знаючи Наталчину чутливість, запитую. В голосі нотки болю. Я не бажаю їй зла і не хочу, щоб з нею щось сталося.

— Вона спить під дією заспокійливого, — тон натякає на щось страшне. Слухаю відкривши рота. — Дитя не вдалося врятувати. Було обмотування пуповиною.

В ступорі дивлюся і не вірю своїм вухам. Навіть не знаю, як реагувати. Дуже шкода жінку, але в той же момент підкрадаються думки, що невидимі сили нас роз’єднують, щоб не було жодної прив’язки. Я не забобонний, але треба ж знайти виправдання в цій ситуації. Не хочу бути винним, але краплинка сумнівів закрадається в серце.

— Мені дуже шкода, — не можу дивитися на лікарку. Її погляд так і кричить, що я винний. — Гадаю потрібно навідати її, щойно отямиться.

— А ваша кохана жінка, — пускає ледь чутний смішок. — Народила чудового хлопчика, майже чотири кілограми, — Богатир! — Тільки вона зараз має нестабільний стан і відмовляється від дитини.

— Що ви таке кажете?! — аж підскакую з місця.

— Більш за все в неї після пологова депресія. З нею попрацює психолог і тоді матимемо повну уяву про її стан.

— Я можу її побачити?

— Ця зустріч нанесе їй ще більший стрес. Жінка згадувала вас і повірте, не добрим словом.

— Чого б це?

— Я вам кажу, все після розмови з психологом, — бачу, що вона щось не договорює.

— Добре, — таки погоджуюся. — І коли це відбудеться?

— Сьогодні ввечері прийде лікар, тож почекайте до завтра.

— Я можу сина хоча б побачити?

— Так, я вас проведу, — підводиться і жестом вказує на двері.

Йду впевнено, дуже хочу побачити синочка. Залишаю квіти і покупки на своєму місці. Дарувати їх вже нікому, а лікарка навряд чи візьме.  

Радісно крокую, зараз побачу Юрчика. Так, ім’я я йому придумав, щойно жінка повідомила про стать дитини. Ліля не заморочувалася з приводу цього питання, їй було байдуже. Певно, вона таки не дарма казала, що буде поганою мамою. Та вірю, що все буде добре, краплина надії гріє серце. Впевнений, вона одумається і ми будемо разом виховувати малюка. Не можу я залишитися без коханої. Надто багато втратив і пройшов, щоб бути з нею.

— А з донькою хочете проститися? — різко зупиняється, що ледь не зношу її з ніг.

— Проститися? — монотонно запитую.

— Так, ми її поховаємо. Наталі потрібен час реабілітуватися, а тримати тіло дитини довго не можна.

— Поховаєте, — відлунням відповідаю. Спочатку сприйняв цю новину без емоцій, зараз же ком стає у горлі. Як таке могло трапитися? Чому невинне дитя постраждало? Невже за наші гріхи таки розплачуються діти. Ледь стримав сльозу. Нехай я не кохаю Наталю і не приділяв їй останнім часом уваги, але дитину шкода. Моєї доньки тепер немає і можливо я цьому виною.

Лікарка не дочекавшись відповіді, йде далі.

— Я сам її поховаю і потім Наталі покажу могилку дитини, — отямлююся.

— Добре. Тоді зараз познайомитеся з сином і потім готуватимемо папери для поховання дівчинки. Ви ім’я їй дали?

Замислююся. Пригадую щось Наталя казала про ім’я, але вилетіло з голови. Не хотілося б вирішувати це самостійно, але їй не можна приймати в цьому участь.

— Кароліна, — випалюю. Пам’ятаю, що кілька років тому мріяв про доньку з таким ім’ям. — Кароліна Андріївна Квач.

— Гарне ім’я. Добре, потім запишу і до завтра підготую всі документи.

Опиняємося в невеличкій кімнаті з боксами для дітей. Мій синок сиротливо лежить сам самісінькій. Наближаюся і млію від щастя. Який він гарнесенький, малесенький. Сльози нагортаються на очі.