Глава 5

Наталія

Йшли дні, тижні, вже і місяць минув. Від Андрія жодних звісток, через що на душі ставало значно легше. Завдяки Лєрі та дитині під серцем я змогла взяти себе в руки і зрозуміла, що він не вартий моїх сліз та нервових зривів.

Налаштувала себе на тому, що все йде правильно, що не потрібен мені чоловік котрий не цінить те, що має. Приходила його мама і намагалася мене звинуватити, що вигнала її синочка. Ох, ледь стрималася щоб не сказати їй пару приємностей. Знову мене виручила Лєра і не дала ображати.

Тож тепер я вільна від повчань свекрухи та чоловіка. Можливо важко буде самій з дитиною, але нічого — впораюся. Головне, що я не одна і в мене тепер буде підтримка. Моя Зоряна буде найкращою дівчинкою і найщасливішою. Я її навчу всьому, що знаю і сподіваюся убережу від помилок.

— Люба, ти впораєшся без мене? — обіймає подруга. Їй термінова потрібно у відрядження. Дуже не хоче залишати мене одну.

— Їдь, все буде добре.

— Я приїду і в тебе вже буде маленька Зоряна, — усміхається та гладить великий живіт.

— Гадаю ти встигнеш на пологи. Хто ж буде підтримувати мене, — сміюся.

— Дуже старатимуся. Раптом що ти дзвони, я примчу якомога швидше.

— Дякую тобі, — міцно обіймаю та цілую. Я так звикла до її підтримки, що тепер не уявляю як місяць буду без неї. Дуже боюся, що пологи не забаряться, в мене вже тридцять чотири тижні. Та не можу тримати Лєру постійно поруч, адже в неї свої справи також мають бути.

Проводжати її не йду на вулицю. Останнім часом дуже втомлююся. Ноги набрякають, а поперек ломить. Лікар каже, що я замало додала в вазі. Хоча не думаю, що дев’ять кілограмів не достатньо. Головне, що дитя розвивається нормально і набирає вагу за термінами.

Після від’їзду Лєри час тягнеться. Здається я застрягла в одному дні. все одноманітне і тільки думки про зустріч з малечею перегортають день в календарі. Зараз починаю почуватися не дуже добре: дуже нудить і все тіло викручує. Думала що всі жахіття минули, але здається вони тільки починаються. Вже боюся уявляти пологи. Як би пережити їх.

Тільки от що-що, а вони не забарилися. І вже наступного дня падаю на коліна в коридорі від пронизливого болю в животі. Здається мене переламало навпіл. Кричу так, що у вухах дзвенить.

— Як таке можливо? Що за знущання? — стогну притримуючи живіт та намагаюся добратися до телефону. — Доню, ти не могла почекати? Що ж так рано?

Таки викликаю швидку. Добре, що сумку завчасно зібрали з Лєрою. Вона любить, щоб все було розкладене по полицях і підготовлене заздалегідь. Хочу набрати подругу і повідомити радісну новину, але телефон розряджається. Дідько, я забула про нього! Вже дня три не заряджаю. Нічого, потім розповім.

Швидка приїжджає майже одразу. Під подиви лікарів стосовно моєї самотності ведуть мене до машини. Довозять до найближчої лікарні і передають в руки лікарів.

— Зупиніть, будь ласка, — прошу медсестру, котра везе мене до палати. Та мовчки погоджується, але запитання в очах таки виникає.

Дивлюся перед собою і не вірю своїм очам — Андрій. Що він тут робить? Невже дізнався про пологи? Зізнаюся чесно, зраділа і дуже. Хоч і намагалася не думати про чоловіка та вбити почуття до нього, але не змогла і при погляді на нього серце щемить.

— Аааа, — біль в животі немов відволікає від непотрібних думок.

— Так, поїхали, — командує медсестра і рушає з місця.

— Почекайте, ммм — прошу і верчуся, адже не зрозуміла де зник чоловік.

— Годі чекати. Тобі скоро народжувати, — пришвидшує темп.

І от завозять мене в палату і я немов попадаю в паралельний світ де я не я і мій Андрій не зі мною. Він стоїть і ніжно гладить якусь дівчину, заспокоює її пестливими словами. На його обличчі грають нервові нотки, котрі крають серце.

— Так, чоловіче, — командує сестра. — Що ви тут забули? Потрібно індивідуальну палату брати, а тут спільна. Тож, на вихід!

І от він розвертається до нас обличчям. Бачить мене та відкриває рота. Обличчя вмить змінюється, а я ж роблю висновки, що він дуже втомлений і темні кола під очима додають йому років. І хоч зі мною він так не виглядав, але я бачу те сяйво в погляді та іскри, котрих останнім часом зі мною не було.

— Ти що тут робиш? — вичавлює з себе. Зіниці вилазять з орбіт.

— Ти як ...

— Що за бесіди?! — кричить блондинка з величезними губами. — Ти геть здурів?! Казала ж тобі, що потрібно окрему палату.

— Все буде, кохана, — кидається до неї та заціловує руки. Мені ж стає не добре від цієї картини. Тепер не розумію, що найгірше: біль в момент переймів, чи вся ця ситуація.

Таки він покидає палату. Точніше його виштовхує медична сестра. Проходить повз ніби ми не знайомі. Так і хочеться кинути йому щось в слід. Ледь стримую сльози. Хоча можна поплакати, адже ніхто не зрозуміє, що це саме через нього.

— Зараз прийде лікар, — медсестра турботливо допомагає мені лягти на кушетку. — А ви робіть все, щоб було зручно. Були ж на курсах?

— Таак, — тягну через стиснуті зуби. Як же болить!

— Не думала, що ми тут познайомимося, — чую голос з боку. Сама з сиджу на краю ліжка і пробую масажувати поперек.

— Що?

— Андрюша молодець, — сміється та наближається до мене. — Одразу двох запліднив.

— Ти... ти... — стогну і ледь втримуюся від падіння. До мене важко, але доходить вся ситуація. Прикро зізнатися, повірити, але... мій коханий зрадив мене. І як мінімум рік назад в нього була коханка.

— Не хочу тебе засмучувати, але так трапилося, що я його кохана жінка, — сміється. Тільки один погляд на цю безсоромну особу будить в мені лють. Хочеться задушити її. Якби не пекучий біль, то вбила не задумуючись.

Все йде проти мене. Через пекучий біль не можу нічого сказати цій дамочці, а тільки кліпаю очима. Відчуваю слабкість, повіки стають важкими. Потроху спускаюся на підлогу. Як би не намагалася втриматися нічого не виходить. Опиняюся на підлозі.