Глава 3

Наталія

Чоловік повернувся з відрядження сам не свій, нервовий та відсторонений. Мої сподівання на спільну радість дзвінко розбилися, мов скляна ваза. Лізти з допитами не стала, все звалила на неприємності по роботі. За останній рік звикла до частих змін настрою Андрія і ніколи не намагалася лізти йому в душу. Мама завжди казала, що чоловік сам розповість, якщо йому буде потрібно. Тож я була заміжня, але в той же час сама. Тільки завдяки майбутній дитині не звертала уваги на байдужість Андрія. Певно, мені було все одно.

Пройшло кілька місяців. Ми майже не спілкувалися. І хоч Лєра намагалася направити мої думки в потрібне русло стосовно його поведінки та я не бажала її слухати. Тимчасова сімейна криза і нічого більшого. Зараз мені добре, я відчуваю свою дитину і байдуже на все і всіх. Я не хочу псувати собі нерви. Все добре.

— Любий, у нас буде дівчинка, — повідомляю чоловіку щойно він переступає поріг квартири. — Перше УЗД не показало, адже вона була повернута попою. Тоді ще лікар пожартував, що сором’язлива дитинка, мов дівчинка. А сьогодні виявилося, що він правий.

Я торочу не замовкаючи, мов тінь ходжу за чоловіком по квартирі. Нарешті мене прорвало, адже до сьогодні ми майже не спілкувалися. Зазвичай він до ночі на роботі, або не в настрої. Виправдань Андрія стосовно гарного заробітку мені більш ніж вистачало і я вкотре відпускала цю ситуацію.

— Ти не радий? — нависаю над ним та прискіпливо дивлюся. Я все можу стерпіти, але байдужість до власної дитини... як таке можливо?

— Втомився.

— Андрій я здається маю чоловіка, але в той же час ні.

— Тобі хіба погано: працюю, забезпечую тебе всім необхідним.

— Мені потрібен чоловік, а дитині батько, — майже перед носом верчу животом. Нагадую, раптом мізки поплавилися від постійного сидіння за комп’ютером і відшибло пам’ять.

— Ти взагалі нічого не помічаєш?! — аж підскакує з місця та пронизує мене злим поглядом.

— Ти про що?

— От дура! — кричить і виходить з кухні.

Сльози вмить підступають до горла. Образа накриває з головою. Ні! Ні! Не хочу про погане думати. Я кохаю Андрія, чекаю від нього дитину і в нас має все бути добре. Ми прожили три роки разом і все було добре. Тимчасова криза, таке буває.

Андрій

Мої надії на примирення з Лілей рухнули наступного дня. Вона навіть на поріг не пустила, а її кавалер намагався ще руки розпускати. Хоч він більший за мене, але гучно падає. Швидко вклав його на лопатки. Послав до біса стерво та повернувся в будинок Івана. І хоч я зрозумів, що жінка в жодному разі не змінилася і залишалася такою ж безсердечною та черствою, але таки біль душив мене. З кожною хвилиною він пропалював мене, знищував та не давав нормально дихати.

Як я міг покохати таку змію? Ну чому Наталка так в душу не запала? Зараз набагато б легше було. Так ні ж! Потрібно було влипнути по самі вуха і знову зустріти Лілю. Ще її вагітність не дає покою. Розумію, що дружина виношує моє дитя, але жодних емоцій не відчуваю, бо лише кохання в голові.

Я не міг одразу повернутися додому, хотів заспокоїтися і продовжував притримуватися своєї версії стосовно відрядження. Наталя вірить мені і жодних сумнів немає в мою сторону. Мені шкода жінку, не віриться в її наївність і не розуміння наших стосунків. Вона розумна, гадаю, що просто не хоче помічати нічого та якщо придивиться, то наш шлюб приречений.

Я хочу все їй розповісти, набридло морочити голову, але сказати в лоб не можу, не хочу розбивати серце. Сподіваюсь, що вона з часом прийме рішення самостійно. Нарешті зрозуміє мій негативний настрой і покине.

Отже, про все добре подумавши, вирішую залишити все як є: продовжувати жити з Наталею і чекати одного з варіантів подальшого розвитку наших стосунків: або ми розійдемося, або ж я примирюся і продовжу жити з нею.

Через два місяці повертаюся додому і занурююся в роботу з головою. Я нічого поганого не роблю дружині. Мене немає поруч і здається її все влаштовує. Інколи навмисне не йшов рано додому. Знав, що рано чи пізно, Наталя захоче пояснень та не зараз. Розумію, що нервувати їй не можна.

Дідько! Скільки б не намагався перемкнутися на потрібну сімейну хвилю та все марно. Не можу дивитися на дружину з тією любов’ю та трепетом. Інколи навіть ненавидів її, адже через неї не можу бути з коханою. Здається скоро здурію через постійну боротьбу в своєму тілі. Мозок каже, що Наталка дуже хороша дружина і кращого варіанту мені не знайти, а от серце кричить, що йому потрібна кохана Лілія і ніхто більше.

І от момент вибуху настав. Дивні питання Наталі дратують, а найголовніше — її небажання бачити всю ситуацію цілком. Кричав на неї не зважаючи уваги на біль в очах.

— Пробач, але я так більше не можу, — на останок кажу. Не знаю чи чула вона мене, але вирішив не повертатися додому. Залишу їй квартиру, платитиму аліменти. Нехай вибачає, та так буде краще.

Півгодини тиняюся містом і знаходжу тимчасове житло. Співробітник в компанії здає свою однокімнатну квартиру, тож швидко вирішую всі питання. Не знаю чи вистачатиме на все грошей, але буду пробувати. Таки не чесно морочити Наталці голову і водити її за носа. За кілька місяців я таки зрозумів, що нічого в нас не вийде.

Вже в новій квартирі відповідаю на дзвінок дружини. Вона телефонувала разів десять, але чекав поки зійде пар, щоб не довести її до більшого сказу.

— Коханий, що трапилося? Ти куди втік? — чую плач, але жалю немає, навпаки злість на її наївність.

— Пробач, — витискаю з себе. — Більше не можу водити тебе за носа. Краще якщо ми...

— Не кажи нічого! — перебиває на пів слові. — В нас скоро буде дитина. Це тимчасові труднощі, котрі обов’язково минуть.

— Наталю, ти ж розумієш, що ми вже рік в подібній кризі. Я не думаю, що ти настільки дурна.

— Не треба так казати. Я кохаю тебе. В кожній сім’ї бувають проблеми. Повертайся додому і поговоримо.