Глава 2

Наталія

Навіть відсутність чоловіка не псує мої дні, адже заклопотаність майбутньою дитиною відволікає від усіх негараздів. Стала багато думати. Постійно роздивляюся вітрини з дитячими речами і уявляю моє маля. Як же приємно відчувати зародження життя, його тепло і рухи. По термінам ще зарано щось відчувати, але інколи я кладу руку на живіт і чую пульсацію. Можливо це сердечко дитинки, але відчуття непередавані.

Інколи виникає питання чому Андрій так несподівано поїхав, адже навіть не бачила чоловіка, а лише записку про термінове відрядження. Пробувала зателефонувати та у відповідь лише повідомлення, що зателефонує як тільки зможе. І як би в серці не виникали, роздираючи душу, підозри та намагаюся не думати про це — робота є робота і все на цьому. Я не можу уявити, що чоловік мене обманює, адже вірю в щирість його почуттів.

— Наталю, ти хоч пригадуєш коли ви в останнє разом були, як подружжя? — запитує Лєра щойно опиняється на порозі. Ледь не одразу приїхала в гості, коли я таки зізналася про відсутність чоловіка. Не хотіла казати, адже знаю її негативне ставлення до мого чоловіка.

— Що ти маєш на увазі?

— Прогулянки, обійми, поцілунки, перегляд фільму. Їй богу, ти наче маленька! Останній рік він поводиться дивно. Може знайшов собі ...

— Не змушуй мене нервувати, — зупиняю подругу, бо не бажаю слухати, що вона скаже. Не хочу навіть думати про щось подібне. Мені і так не легко самій з постійними повчаннями його матері.

— Я не хочу, але так не поводяться щасливі чоловіки. Дружина вагітна, а він по відрядженнях мотається.

— Андрій багато працює.

— Виправдовуй скільки хочеш та я думаю, що тут щось інше.

— Ти постійно його недолюблювала.

— Він мені ніхто, щоб любила, але підозри нікуди не зникають, — примружується та йде на кухню. Розкладає пакети з продуктами.

— В мене їжі вистачає.

— Ага. І хто її тобі то купляє, якщо твого судженого майже місяць немає вдома.

— Лер, ну ти чого? — усміхаюся. — Я не хвора і сама можу купити все необхідне. Поки не такий великий термін, тож я з усім справляюся.

— Так то так, — обіймає мене. — Тільки я так за тебе переживаю, — кладе руку на ледь помітний животик. — І за дитину також.

— Все буде добре.

Подруга не змогла мене залишити саму в квартирі. Тож, не слухаючи моїх заперечень, залишилася. Навіть факт, що я пів дня на роботі, не зупинив її. Я дуже вдячна Лєрі за допомогу і підсвідомо хотіла, щоб вона була поруч. Мені таки сумно одній вечорами.

Дуже хочеться, щоб Андрій швидше повернувся і ми обоє насолодилися цим моментом. Я читала, що дитя в животі запам’ятовує голоси своїх батьків. Шкода, що татів голос поки не чує.

Андрій

Ні хвилини не можу чекати. Ця новина вводить в ступор. Без сумнівів це моя дитина! Не можу терпіти до ранку. Збираю речі, викликаю таксі і їду до тієї, котра полонила всі мої думки. Наталю будити не став, залишив записку. Для неї я побуду у відрядженні , а сам нарешті прийму рішення.

Дуже хочеться бути з Лілею, але й Наталю покинути не можу. Ці дві жінки чекають від мене дитину, але хочу бути з першою та виховувати разом з нею нашу дитину. Гадаю дружина зрозуміє і погодиться на аліменти.

Добре, що дівчина живе за містом, тож можу спокійно проводити з нею час і не боятися, що хтось побачить. Наталя повинна дізнатися про розлучення від мене, а не від когось. Так буде краще для всіх.

Через годину стою під дверима будинку коханої. Одразу не наважуюся дзвонити, адже час пізній. Помічаю світло і рух в кімнаті. Отже, ще не спить. Наполегливо тисну на дзвінок. Затамувавши подих чекаю на кохану за котрою дуже сумував.

— Чого приперся? — невдоволено бубонить під носа, щойно відчиняє двері.

— Ну чого ти насуплена? — лізу з поцілунком.

— Все доповів? — мружиться і не поспішає впускати мене в середину.

— Ти хіба сумнівалася? Іван мій друг і знає про наші стосунки.

— Ти як баба все базікаєш по кутках.

— Мишеня, ти чого? — знову нахиляюся до губ, але зупиняюся на пів дорозі, бо її погляд спопеляє.

— Через твоє невміння користуватися другом, — кривиться, вказуючи рукою на пах. — Я тепер маю клопотів на все життя!

— Ти що таке кажеш?! Це плід нашого кохання.

— Кохання? — сміється. — То й носи на здоров’я свій плід, а я ще для себе пожити хочу!

— В тебе зараз шок. Скоро ти приймеш свій стан і все буде добре.

— Не заспокоюй мене!

— Не нервуй, не можна.

— А знаєш що, — хитро примружується. — Йди ти краще звідси до своєї дружини. Без тебе все владнаю.

— Ти що таке кажеш? — роблю крок, але ошелешено дивлюся на чоловіка в самих плавках, котрий спускається з другого поверху. — Це хто такий?

— Ой, тільки не треба, — сміється. — Влаштовувати скандал. Це Мирон, мій хлопець. І перш ніж ти скажеш хоч слово, то подумай про те, що одружений.  

— Стерво! — розвертаюся і йду геть. Невгамовна Ліля(!), але така бажана. Вона неприступна стіна, надто не звертає уваги на чоловіків і крутить ними, як того сама хоче. Через це я сам не свій і все більше хочу цю жінку.

Не знаходжу кращого варіанту, як поїхати до Івана. Він розлучений і живе неподалік. Відпочину, зберуся з думками, а потім повернуся додому.

— Загруз ти по самі не хочу, — сміється Іван, щойно ми проходимо у вітальню.

Одразу сідаємо перед телевізором і наповнюємо склянки коньяком. Розслабитися зараз не завадить.

— Не кажи, — зітхаю. — Жив же з Наталею душа в душу і на тобі... Знову зустрів Лільку! Голову втратив коли побачив її.

— То вже забуте кохання. Просто ти сумуєш за безтурботним молодим життям. Не потрібна вона тобі. Живи з дружиною та не створюй проблем.

— Не можу я, не можу! — кричу б’ючи кулаком у груди. — Засіла та зміюка під шкірою і вже не відпускає.