Непотріб

У під'їзді тхнуло псиною й квашеною капустою. Сусідська дворняга підняла морду й жалібно зазирнула крізь прогнилу діру в дверях. Антон дістав із сумки недоїденну шаурму й просунув її в щілину. Собака взяла шматок і завиляла хвостом.

Антон пристебнув велосипед до облуплених перил і переступив поріг своєї однушки.

Вода монотонно капала на башту брудного посуду. Ковдра застигла у формі хребта. Квіти на підвіконні перетворилися на гербарій.

Антон скинув із плеч термосумку “Zherlo!” й кілька разів копнув падлу ногою.

“Треба прибратися”.

Він переступив через розкиданий одяг, завалився на ліжко й дістав з кишені телефон. 

“Десята. Ще встигну.”

Великий палець сам знайшов “MiMo”.

Кіт в сонцезахисних окулярах врізався в скляні двері, скрол, психолог радив любити себе, скрол, жінки боролися за свої права, оголюючи груди, бабця танцювала під прискорену пісню, скрол, наслідки прильоту в житловий будинок, реклама “Zherlo! – Вже в дорозі”, скрол, дівчина плакала й говорила: “Він не зрозумів, що втратив”, Антон теж не зрозумів, але додивився, скрол, президент щось обіцяв, чоловік різав мило розпеченим ножем, кіт блював, “Десять ознак прихованого генія”, третя була про Антона, але четвертої він уже не дочекався, скрол, товстий школяр упав із турніка, жінка кричала над тілом сина, капібара їла кавун, рецепт сирників за три хвилини, скрол, реклама “ШAurum – Золото в кожному лаваші”, скрол, пес урятував кошеня, кошеня виявилося ШІ, ШІ намалював Ісуса, який плив морем брасом, Ісус сказав голосом Зеленського: “Дисципліна сильніша за талант”, Антон лайкнув, скрол, груди, війна, кіт, груди під пісню про війну, скрол, тест: “Яку травму дитинства ти приховуєш”, скрол, кіт, скрол, реклама “McSyak”, скрол, чоловік чистив килим і вода ставала чорною, ще чорнішою, зовсім чорною, скрол, ще скрол, ще…

Трансляція.

– Єгор, а де ти работаєш? – запитала повна дівчина на інвалідному візку.

“Ну, піде”, – подумав Антон.

Худорлявий хлопець, посмикуючись усім тілом, кілька секунд бив пальцями по різнокольорових клавішах.

– Роблю сайти на фрілансі, – озвався синтезований голос, перекручуючи наголоси.

Антон зиркнув на темно червону сумку. Сьогодні він запізнився на дві хвилини і якийсь обдовбаний клієнт змішав його з лайном.

“Зате я можу крутити педалі”.

Палець уже поповз угору, та зупинився на півдорозі.

У коментарях миготіло: 

“Чувак косить під Гокінга”

“скільки береш за сайт?”

“Скрол”

“приберіть овочі зі стрічки”

“Я теж на візку. Дякую, що ви тут”

“Не звертайте уваги на дебілів”

“у неї борода краще ніж твої вуса”

”Чому це в рекомендаціях?”

Антон хмикнув.

– “Чому це в рекомендаціях?” Не знаю. Мабуть, тому що ми люди, — Єгор посміхнувся. – Тим, хто підтримує, дякую.

Він склав тремтячими пальцями сердечко.

– Олю, звідки ти?

– Із Чорноморська, – прохихотіла Оля. Резинка для волосся переходила з руки в руку.

Єгор опустив очі. Пальці застрибали по великих клавішах.

– О, це ж зовсім поруч. Кілька годин, і ми вже будемо пити каву десь у парку.

– Давай ше трохи побалакаємо. А то, ти такий бистрий…

– Вперше чую таке від дівчини.

Єгор не зводив очей з Олі. Вона на секунду задумалась, а вже за мить залилася сміхом. Єгор замугикав.

– А який у тебе рост? – запитала Оля, не перестаючи теребити резинку для волосся.

– Яка різниця? Коли лежатимемо поруч, це не матиме значення. Дай свій номер.

З-за дверей завила дворняга. Антон відірвався від коментарів і ковзнув поглядом по кімнаті Єгора. Світла. Охайна.

Він фиркнув, написав:

“Оце Казанова”

Натиснув “Надіслати” й криво всміхнувся.

– Я подумаю… – сказала Оля.

– Це не відповідь. – Єгор розім'яв пальці. – Давай так: якщо я переможу в наступному раунді, ти напишеш мені свій телефон.

Оля надула губи.

– У тебе більше підписників. Ти й так уже чотири рази мене побідив. Я дам номер, єслі побідю сама!

– Добре.

Антон зиркнув на кількість підписників. Очікував побачити значно менше. 

Написав: “Ого, яка зірка!”

Гра почалася. Єгор закликав глядачів перейти на ефір Олі, подарувати їй щось, хоча б потапати по екрану. У коментарях лише улюлюкали. Єгор повторював прохання знову і знову. Потім усміхнувся й потягнувся довгими пальцями до телефона.

Шкала Олі зрушила з мертвої точки.

– Дякую! – дівчина аж засвітилася. Глянула на ім’я дарувальника й завмерла. – Єгор?

Шкала Олі невпинно росла. До кінця раунду залишалося менше хвилини. Антон стиснув щелепу, швидко затапав по екрану й засипав Єгора дюжиною усміхнених какашок.

Оля все одно виграла.

– Номер, будь ласка. – промовив робот.

– Так не честно. Ти ж сам… – Оля сильніше натягнула резинку.

– Але угода є угода.

– Може другим разом… 

– Хіба я тобі не подобаюсь? – Єгор заламував пальці.

– Таких, як я, у тебе, мабуть, десятки. 

Резинка луснула й вдарила Олю по пальцях. Вона тихо ойкнула. 

Пальці Єгора завмерли над клавішами. Потім повільно застукотіли. Він перечитав написане, щось виправив, знову перечитав і лише тоді натиснув “Надіслати”.

– Ти справді думаєш, що я такий ловелас? Це смішно. У мене є друзі. Є сім'я. Є робота. Усі думають, що в мене все добре. А потім я повертаюсь додому. І там нікого.

Щось усередині Антона неприємно сіпнулося. Він насупився й настрочив коментар: “Не вистачає сумної музики.”

– Мій девіз: “ДЦП – не вирок”. – Продовжував синтезований голос. Єгор не відривав очей від Олі. – Я дуже хочу в це вірити. Але люди зазвичай або сміються, або жаліють. І я не знаю, що гірше.

– Понімаю. – голос Олі став м'якше.

На мить Антон забув, що хотів написати. Лише на мить.

“Ще трохи, і сам заплачу”

– Я рада, що попала на тебе.