Моє ім'я Емілія, але для близьких я Емі. Цього року я закінчила школу і була цьому дуже рада, адже тепер я поїду вчитися в університет.
Як би дуже я не хотіла їхати мене тримала одна людина - мій батько. Його ім'я - Сергій він будівельник і я вдячна йому адже без нього я не змогла поїхати. Я не хотіла його залишати.
Я прокинулася від того, що продзвенів будильник. Я встала і почала свої ранішні процедури після чого я переодягнулася в джинси та білу футболку і зійшла в низ. Там мене зустрів батько.
-Доброго ранку, доню, як спалося? - з турботою запитав тато.
-Добре навіть дуже. - з острахом відповіла я. - Буде важко без моєї кімнати, а в гуртожитку.
-Не хвилюйся з часом ти звикнеш. Але ти впевнена, що хочеш поїхати зараз, адже літо тільки починається? - вже не вперше запитує батько.
-Я хочу звикнути до нового міста та й до того ж я можу знайти роботу на літо і підзаробити - я не хотіла, щоб я залежала від батька він і так довго утримував мене. - А як ти без мене?
-Я вже тобі говорив, що тобі не потрібно турбуватися за мене я сам зможу впоратися. - відповів батько.
-Ти впевнений? - знову перепитала я тому що знала, що залишати його самого на довго не можна.
-Доню, не хвилюйся вчора дзвонила тьотя Люба і сказала, що ти можеш пожити в неї. Вона тобі допоможе. - обережно розповів батько тому що знав, що я не дуже хотіла приймати її допомогу. Я вважала, що вона не така вже і мила, навідміну від тата, який вважав, що його сестра найдобріша в світі. - То що їдьмо, бо дорога дальна.
Всю дорогу я думала про те чи зможу я знайти нових друзів, як мене приймуть в гуртожитку, як тато буде без мене. Мої думки перервала наша зуминка. Це означало, що ми вже приїхали. Тьотя Люба була юристом тож жила майже в центі міста. Від неї до мого університету було тільки два кілометри.
Коли ми постукали в двері нам відчинив дядя Артур (чоловік тьоті Люби ).
-Ви вже приїхали. Сергію як я рад тебе бачити, а це і є наш майбутній режисер. - обняв мене.
-Доброго дня. Як життя? - з радістю запитала я. Дядю Артура я дуже любила. Я добре пам'ятаю, що кожного разу під час приїзду він привозив смаколики та подарунки.
-Дуже добре. Дякую, що спитала, а у тебе? - запитує у відповідь усміхаючись.
-Добре. - відповіла я усміхнувшись у відповідь.
-Що ви стоїте заходьте в дім. Я покажу тобі Емі твою кімнату. - показуючи на другий поверх.
Я з дядею Артуром пішла розглядати кімнату. Вона мені дуже сподобалась її відтінки та меблі виглядали дуже гармонійно. Зійшовши на низ я побачила, що батько заніс в дім мої речі.
-Мені щойно подзвонили з роботи мені потрібно повертатися. Вибач сонечко. - засмучено розповів чоловік.
Я нічого не відповідала. Єдине, що я зробила це підійшла і обійняла його, сказавши на вухо - Дякую тобі.
-Ну все бувайте. Не забувай дзвонити мені кожен день. Ясно? - запитав тато.
-Ясно. Не хвилюйся. - заспокоювала я батька.
Коли двері зачинилися ми з дядею Артуром сіли в кухні і почали пити чай. Ми сиділи і розмовляли. Він питав мене як я жила, чому я вибрала саме професію режисера, чи не хвилююся я. Нашу розмову зупинило відчинення дверей. В цей момент зайшла тьотя Люба. Ми привіталися з нею і продовжили чаювання в трьох.
-То чому ти приїхала скоріше? - запитала тьотя Люба, дивлячи мені в очі.
-Я вирішила приїхати швидше для того, щоб за літо підзаробити трохи.- відповіла я. - Не сидіти ж мені на шиї батька.
-Це розумне рішення, - сказала тьотя Люба і продовжила пити каву. Я не могла стримати свою злість. Вона завжди ставилася до мене, як до людини яка нічого не робить хоч це було не так. Я завжди робила все сама навіть якщо не виходило все з першого разу я не зупинялася. Після розмови я пішла в свою кімнату. Речі з коробок я не розпаковувала.
Наступного проснувшись я побачила, що нікого не має в дома. Напевно вони вже пішли і я вирішила довго не засиджуватися. Я поснідала і вирішила пронулятися заодно знайти підзаробіток. Я зайшла в кафе і взяла собі капучіно. Виходячи з кафе я наштовзнулася на дівчину.
-Вибач будь ласка. - вибачалася я радівши, що я не розлила на неї напій тому що в перший же день найти ворогів я не хотіла.
-Не бійся все добре. Ти недавно тут? - з здивуванням запитала дівчина. - Я тебе ще здається не бачила.
-Я вчора переїхала сюди. - відповіла я.
-Слухай може зайдемо в кафе, познайомимося краще. Якщо ти звісно не проти? - швидко відповіла дівчина.
-Звісно ні. - радісно відповіла я. Я хотіла познайомитися з нею. Можливо ми подружимося.
Ми сіли за вільний столик і дівчина почала розпитувати
-То як тебе звати?
-Моє ім'я Емілія, але близькі називають Емі.
-А як мені до тебе звертатися? - запитала дівчина витріщяючись на мене.
-Називай, як тобі зручно. А твоє ім'я? - запитала я в відповідь.
-Вибач я Молі. - сказала дівчина подавши мені руку.
Я потиснула їй і руку і замовчала. Але Молі мовчати не хотіла. Вона хотіла дізнатися в мене все.
-То чому ти приїхала?
-Я приїхала сюди навчатися.
-Але ж зараз літо?
-І що? Я не бачу тут нічого такого.- здивовано відказала я. Для мене це було нормально. - А хіба ти не по тій самій причині тут?
-Я тут живу вже давно. Слухай, ти маєш плати на сьогодні?
-Якщо чесно маю.
-Які це в тебе можуть бути плани?
-Мені потрібно знайти роботу на літо. - з незадоволенням відповіла я. Я не хотіла відповідати, але я не брешу тому відповіла чесно.
-О, ясно. Якщо хочеш я можу тобі допомогти, якщо хочеш?
-Як ти мені допоможеш? - здивовано відповіла я.
-Якщо ти не проти готувати чи прибирати то я можу знайти тобі роботу.
-Звісно ні. Я не боюся такої роботи. - впевнено відповіла я.
-У мого тата є друг у якого досить великий дім, а покоївка пішла у відпустку на літо. Я можу запитати чи не зможе він поговорити з ним. То як? Ти згідна?