Розділ 2

Другий розділ

Я дочекалася — Ілай заснув. Тихенько вибралася з-під його руки і стала босими ступнями на підлогу. Безшумно підняла свої речі і, не обертаючись, вискочила з кімнати у потрібні двері.

За вікном світало. Мені було байдуже, де Гедеон і чи шукає він мене. Що подумає про мене господиня, коли повернеться. Я просто хотіла заплющити очі і забути. Виснажена, залізла на ліжко і сховалася під сукнею, намагаючись хоч трохи зігрітися. Мене трясло від болю, образи та втоми, але я таки заснула.

Прокинулася ближче до полудня. Сонце було у зеніті. Похапцем одягла сукню і абияк зашнуровала її. Вийшло не дуже, але це не мало значення. Я вийшла у коридор. Назустріч мені йшла служниця. Вона здивувалася моєму розпатланому вигляду, але тактовно промовчала.

— Вибачте, а король ще у замку?

— Ні, пані. Він покинув Шато-де-Віль на світанку.

— Дякую. Чи не підкажете, як мені вийти до північного крила?

Служниця підказала дорогу, і я пішла до своїх покоїв. Крило для гостей стало порожнім. Мабуть, я єдина хто затримався. Відчинила двері, і до мене підбігла Лізбет — моя камеристка.

— Пані, де ви були? Я так хвилювалася? І що з вашим вбранням?

— Все в порядку. Я заблукала в замку і переночувала в кімнаті прислуги.

— Я розумію, — сказала Лізбет і з жалем подивилася на мене.

Мабуть, вирішила, що Гедеон таки добрався до мене. Знала б, як близька був її здогад.

— Допоможи мені переодягтися і накажи зібрати речі. Ми від'їжджаємо додому. Не хочу затримуватись у цьому замку.

Камеристка допомогла мені змінити парадну сукню на дорожню. Я сіла на пуф біля туалетного столика, а вона почала укладати моє волосся в строгу зачіску. Я дивилася у своє відображення у дзеркалі і злилася. На графиню Абердін, яка хотіла вислужитись перед королем. На Гедеона, який змусив мене бігати від нього, як злочинницю. На дар — за те, що переніс мене до Ілаєвої кімнати. І на самого нелюдя, який тягне до себе в ліжко все, що ворушиться!

Посміхнулася. Гедеон стільки часу чекав, коли зможе добратися до мене, і який ляпас долі, що свою першу ніч я віддала не йому, а його ворогові. Від цієї думки мені навіть стало не так бридко на душі.

— Пані, ваша накидка, — висмикнула мене з роздумів Лізбет.

Вона тримала песцевий кожушок. Поруч на ліжку лежала шапка, прикрашена рубінами, і рукавички з лисячим хутром. У тутешніх краях літо триває всього місяць, можна поміняти хутряний одяг на теплі жакети. Такої спеки, як на півдні, ніколи не буває.

Я одяглася і вийшла з кімнати разом із Лізбет.

Погода зустріла морозним вітром та сніговою крихтою.

Я сіла в карету і наказала кучеру гнати. Тільки у своєму маєтку я могла бути спокійною. Магія огортає Снігову Скелю. Навколо маєтку постійно йде сніг і вирують бурани. Якщо людина бажає мені зла, вона ніколи не знайде дороги до мого будинку. Тому Гедеон ніколи не постукає в мої двері.

Карета рушила, і я дивилася у вікно. У пам'яті випливали спогади.

Король Рейгард Третій мав рідкісний дар відчиняти двері та переноситися, куди забажає. Його дар допоміг холодній і неродючій країні стати посередником у торгових місія та військових компанія. Казна повнішала від нових угод — люди багатіли. Всі були щасливі, і єдине, що пригнічувало короля — відсутність спадкоємця.

Перша королева не змогла народити йому дитину, а невдовзі померла від хвороби. Рейгард недовго сумував. Гарних жінок він любив завжди, і їх увагою був не обділений.

Графіні Огілві було лише вісімнадцять, коли вона потрапила в поле зору коронованого коханця. Їхній роман був коротким, і монарх швидко охолонув до дівчини. Коли виявилось, що вона завагітніла, він швидко видав її заміж за одного зі своїх радників — сімидесятирічного графа Несбіта. Їхній шлюб був формальним. Елен Огілві в день весілля отримала від короля Сніжну Скелю і одразу переїхала. Граф Несбіт прожив близько п'яти років і помер від старості. Я не пам'ятала його, він майже не відвідував нас із матір'ю.

Все в моєму житті було чудово: любляча мати, достаток та гарна освіта. Поки в мені не прокинувся цей проклятий дар! Як виявилося, він передається лише одному спадкоємцю. З усіх незаконнонароджених нащадків Рейгарда саме я отримала цю честь.

Втомившись від любовних пригод, Рейгард одружився вдруге на Олівії Макфраєр. Олівія мала сина від першого шлюбу — Гедеона. Король вирішив, якщо Олівія вже була одружена і має дитину, то зможе народити йому законного спадкоємця. Але він схибив. Вдова була не така проста, як здавалося.

У сім років у мені прокинувся дар. Я пам'ятаю, як увійшла до своєї кімнати, а опинилась у стайні. Коли я розповіла про це матері, вона захвилювалася і довго не наважувалася повідомляти короля про мої здібності. Через деякий час випадкова телепортація повторилася. Елен змушена була просити допомоги в того, хто розуміється на цьому.

Нас запросили відвідати палац у Оттоці – столиці Північного королівства. І хоч я була дитиною, пам'ятала, як Елен хвилювалася. Королівський дар, на якому тримається вся країна, тепер був і в мене.

Знайомство з королем я запам'ятала на все життя. Бальний зал, заповнений людьми, які розглядали мене та маму. Я боязко йшла повз них, розглядаючи на дамах гарні сукні та прикраси. На мені була біла сукня з парчі, розшита блискучим стеклярусом. Я відчувала себе справжньою принцесою із казки. Рейгарду було близько п'ятдесяти, він сидів на срібному троні. Біля нього — королева Олівія, а за нею стояв незграбний підліток — Гедеон.

— Елен і Анна Несбіт, — представив королю.

Я зробила чудовий реверанс, якому навчав мене викладач етикету.

— Підійди до мене, дівчинко, — сказав Рейгард. Мати мені підбадьорливо усміхнулася. Впевненим кроком я підійшла до королівського трону. — У тебе гарна сукня. Ти схожа на справжню сніжинку, — продовжив Рейгард, а я засяяла від щастя. — Це тобі.