Глава 12

Вихідні минають шпарко (1). Їх проводжу вдома. Немає бажання кудись йти.  Хоча вранці телефонувала Катя та веселим голосом запрошувала сходити на боулінг, аби розвіятися.

- Тю, та чого ти? - цмокає в слухавку Катерина. - Та пішли з нами. Відпочинимо та розслабимося. Покидаємо шари, а там підемо в кафешку. Піци замовимо або суші… Наталко, не крути носиком! І взагалі - ти два роки кукувала у Німеччині та не уявляєш скільки винна нам посиденьок!

- Давай наступного разу, - сиджу на широкому підвіконні, закута в сірий коцик, та роздивляюся вигляд із нього - весна. Трава буяє смарагдовою барвою а дерева покриті ніжним білим цвітом, над яким, напевно, метушаться бджоли. Інколи радію, що живу на околиці міста та можу бачити таку красу. - Я дуже за цей тиждень втомилася на роботі. Зараз відчуваю безсилля.

- Керівник мудак та заганяв тебе? – питається.

- Та навіть не у ньому діло - я помічниця та на мене падає багато обов'язків, а тому так, - відказую. - Мені треба ще тиждень аби влитися у бурхливе річище справ та не відчувати себе в кінці тижня побитою конякою, якою за день сто гектарів зорали.

- Бідося, а що ти учора робила? Невже дня не вистачало, щоб відлежатися та набратися сил?

- Не вистачило, - протягую. -  Мені треба два дні для відпочинку та відновлення.

- Шкода, - насуплюється Катя. - Я думала сьогодні зустрінемося, поляскаємо язиками… Обговорили б твого нового боса? Він, я сподіваюся, не дід старий з якого дрантя сиплеться?

- Не старий. Років тридцять.

- Гарний? - палає її голос нестримною цікавістю, що аж починає грітися моє вухо. - Чи таке собі?

Закусую вуста. Катя його добре знає… Вона та інші подруги були свідками, як я йому дала той проклятий ляпас. А потім ще згадували його на вулиці, який він неземний красень. Особливо яскраво виділилася тоді Оля:

- А цього Ахілла затягнула б в якесь темне місце... Наталіє, дарма ти так його влупила!

- А хай знає, що не можна дівчатам під спідниці заглядати! Збоченець!

- Дурна ти, - мрійливо відповіла тоді вона, а я гордо задерла голову. Після того подруги ще годину «облизували» його зовнішність, мов собака смачну кісточку.

- Звичайний, - нейтральним голосом відповідаю Каті. - Нічого особливого. Навіть нема що обговорювати.

- Одружений?

- Не знаю, - брешу, адже Подольський вільна птаха, яка усіма можливими способами намагається сісти на мою гілку.

- Ну якщо ти так апатично говориш, то там точно щось між броколі та сиром тофу.

- Ти дуже точно підмітила, - відповідаю. - Звичайний керівник. Більше нічого.

- Ти точно не хочеш із нами? - робить останню спробу Катя.

- Сьогодні без мене.

- А якщо подумати?

- Катю, я відпочивати.

- Шкода…

- Але наступного разу - я з вами, - підбадьорюю.

- Ловлю на слові.

Звісно зараз сушу нігті в лампі та думаю, що, мабуть, варто було розвіятися. Утім уже п'ята година вечора, а тому нема чого підіймати це у голові.

Виймаю руку з лампи та наношу на нігті черговий шар лаку - червоний. Наступний тиждень ходитиму з довгими та яскравими нігтями, адже спокійні кольори це не для мене.

Ось знову запихаю руку та чекаю шістдесят секунд. Водночас уявляю, як подруги здивуються, коли на мій наступний день народження прийде стриптизер.. і це буде  Подольський. В Олі тоді взагалі дах поїде від захвату. А також головне, щоб мене Катя не забила, бо вона не любить коли їй брешуть. Я ж збрехала, хто мій бос, але думаю танці заспокоять її нерви.

І вже настає важкий понеділок, який ще також обдаровує не дуже гарною погодою. Дощ. Під ногами хляпаниця, а над головою гарцюють сірі хмари. Також дошкуляє вітер, який свище у вухах. Ще він наскрізь пробиває моє яскраве фіолетове пальто та проникає під тонку лляну блузку сірого кольору, яка ідеально пасує під класичні чорні штани зі завищеною талією.

Нарешті забігаю в офіс та уже підіймаюся ліфтом. Поки той мене доставляє на потрібний поверх, то дивлюся в люстерко. Бордова помада лежить ідеально. Також надійно на віях сидить туш, а волосся слухняно лежить на плечах. Люблю його за це - як вклала так і лежить. Немає хаосу.

У своєму кабінеті скидаю пальто та одразу падаю за своє робоче місце. Вмикаю комп'ютер, заплющую очі та в'їдливо думаю, що зараз початок тижня.

Стону від цього бридотного факту, але треба звикати. А щоб якось підбадьорити себе, то зараз піду візьму кави. Вип'ю її, зігріюся та налаштуюся на нелегку роботу.

Встаю, але роздається стукіт у двері.

- Заходьте.

Після моїх слів перед очима з'являється секретарка Паші - Анжела, яка чомусь стривожена.

- Добрий ранок, Наталіє Федорівно, - каже тихим голосом.

- Добрий ранок, Анжело, - відповідаю та одразу цікавлюся. - Щось сталося?

- Так, Павло Петрович викликає вас до себе.