Глава 11

Дівчина бере дві оправи та говорить, що до четвертої години мені мають зателефонувати та повідомити про їхню готовність. Я зі свого боку сподіваюся, що це буде набагато раніше. Не хочу тут сидіти до самого вечора.

Далі вона каже ціну за все. Я хочу розрахуватися, але це робить Подольський. Не заперечую.

Відвертаюся у сторону. Якщо йому так кортить, то нехай платить за дві. Одночасно ця сума не така велика. Тут ціни на окуляри зовсім не кусаються, а навпаки – якось навіть дешево.

- Я в тій оправі ніколи не буду ходити, - кажу Паші, коли ми виходимо з оптики. І тут вже не ляпотить дощик. Виходить сонце. Воно кидає на вогку землю несміливі промені, які трішки покращують погоду. Вже не так противно. - Ти дарма лише гроші витратив.

- Не дарма, - заперечує. - Вони тобі личать. Ти це згодом зрозумієш.

- І чому я маю розуміти те, що… Я не буду в них ходити та все! Крапка! Велика та жирна!

- Будеш, - бере мене за руку, адже доходимо до переходу. Я не опираюся, бо випадок із авто показав, що не варто так знецінювати життя через гордість. - Ось коли станеш моєю, то змушу їх носити.

- І це буде твоє бажання? - переходимо дорогу.

- Ні, бажання буде інакшим.

- І яким?

- А ти вже хочеш знати?

- Просто цікаво, що ти бажаєш.

Секунд десять стоїть мовчанка, а коли ступаємо на тротуар, то каже:

- Якщо повідомлю його в цю секунду, то воно тебе дуже сильно налякає, а я не хочу, щоб ти зараз трусилася.

Мда… Яка ясна відповідь, що наштовхує мене на наступне:

- Значить це щось непристойне. Вірно?

- Я не волію це коментувати.

- Зараз ти говориш як чиновник, якого правоохоронці спіймали на одержанні хабаря. Вони тоді також нічого не хочуть коментувати.

- Ну я не чиновник, а тим паче не беру хабарі, - відпускає мою руку, адже доходимо до готелю. - А ти взагалі не думала перейти на контактні лінзи?

- Ніколи в житті їх не одягну, - відповідаю йому в обличчя. - Вони мені незручні, а також з ними треба панькатися. Розчини спеціальні купувати, промивати…

- Значить ти ще також трішки ледача? - запитує Паша.

- Ні, я просто не бажаю викидати свій час на безглузді речі, - пояснюю йому. –Простіше протерти окуляри, надіти їх за пів секунди та бігти у справах.

- Окуляри псують твою вроду, - робить трішки неочікуваний комплімент.

- Хай псують, - стинаю плечима. - Мене це не бентежить… Хоча шкода, що вони не відлякали тебе. Стелишся за мною, мов барвінок галявиною, та ніяк зупинитися не можеш.

- І не зупинюся, - запевняє. - Може підемо чаю вип'ємо?

- Ні, дякую, - відчиняє Подольський двері, які ведуть до готелю. - Я хочу відпочити. Не виспалася…

- А що ти всю ніч робила? Невже про мене думала? - цікавиться з іронією, та ми стоїмо в холі.

Я заглядаю йому в очі. Господи, який же він нахабний! Дістане до печінок! Нічого сказати не можна!

- А чого це я мала про тебе думати? - запитую. - У мене мали бути на то вагомі причини?

- Думаю, що після вчорашнього - так. Хіба поцілунки не розтопили твою льодяну маску? - обпікає поглядом та словами.

- Не розтопили, - не видаю жодних емоцій та повільно йду до сходів.

Чекаю, що Паша щось скаже у відповідь, але ні. Я обертаюся, але його нема. Слід уже навіть прохолов.  І чомусь це не збентежує. Мав би сказати щось гостре та самовпевнено блимнути очима, але його нема.

Я стискую губи та йду до свого номера, де одразу падаю на застелене ліжко.
Лягаю на спину та дивлюся в стелю. Напевно, трішки посплю, але тільки заплющую очі, то не доля. Смартфон, що лежить поряд, вібрує та тихо грає.

Беру його до рук. Якщо хтось неважливий, то не відповім. Це мама. Її ігнорувати не можна, бо це святе.

- Так, мамо, - беру слухавку.

- Наталко, привіт, - дзенькає її ніжний голос. - Як ти? Не хочеш до нас у гості? Я та тато будемо раді тебе бачити. Сьогодні й Коля є. Плануємо шашлики зробити.

- Та я не проти, але не можу…

- А чому?

- Я у Білій Церкві…

- А що ти там робиш? - не дає сказати до кінця мама.

- Учора тут була зустріч, а я коли йшла до авто, то впала та окуляри побила. Тому довелося залишитися. Ось чекаю поки зроблять нові, - швидко пояснюю.

- Ти сама була на зустрічі?

- Ні, з Подольським, - відповідаю та не знаю чи казати наступне, але мама знову мене випереджує підвищеним тоном голосу:

- Я сподіваюся він тебе не залишив? Бо якщо так, то це знецінення працівників, а ти - друга людина в компанії!

- Залишився, - заспокоюю її.

- Це дуже добре, - відчувається пом'якшення у голосі.

- Але я не маленька.