Глава 10

Після душу засинаю майже моментально. Тільки прикладаю голову до м’якої білої подушки, то провалююся в інший світ, а прокидаюся від того, що хтось тихо стукає у двері.

Я розплющую очі та перевертаюся на іншу сторону. Не хочу вставати. Бажаю поніжитися у ліжку, але невідома людина не відступає. Штурмує двері. І хто там?

Відкидаю ковдру в сторону та сідаю на ліжко. Треба піти відчинити, а перед цим щось накинути на себе, бо спала без одягу. Тому загортаюся в білий халат, що висить у ванній, та босими ногами йду до дверей. І за ними… Подольський.

- Добрий ранок, - відповідає він, та я одразу помічаю, що на ньому інший одяг. Більше нема костюма - вдягнутий у сині джинси та чорний гольф. - Тебе неймовірно важко розбудити, - одразу додає та простягає мені білий пакет. – Тримай, це тобі.

- Що там? - із підозрою беру та заглядаю всередину.

- Одяг.

- Одяг? - перепитую.

- Сьогодні на вулиці холодно, - пояснює Паша. - Ще промерзнеш, а також приховаєш синці, - дивиться на мої коліна, що виглядають. - Хоч не болять?

Я також опускаю голову. Їх точно не варто показувати – величезні фіолетові плями. Навіть дивитися неприємно.

- Усе нормально, - підіймаю погляд на боса. - Дякую…

- Це добре, але я б на твоєму місці б сходив до лікаря.

- Думаю, що не варто, - відповідаю та у голову проти волі лізуть вчорашні події, а особливо його вигляд без сорочки. Я відчуваю збентеження і відводжу очі у бік.

- Як одягнешся, то стукай - підемо поснідаємо, а там почимчикуємо до оптики.

- Гаразд, - погоджуюся, дивлячись на підлогу.

- Наталіє, щось не так?

- Ні, - підіймаю голову. - А з чого ти взяв?

- Якась ти сильно спокійна, - дивиться прямо на мене, а я у відповідь стинаю плечима. - А ти доволі мила без косметики.

Починається. Знову випускає свої «чари».

- Дякую, - беземоційно відповідаю, бо розумію, що саме це хоче почути.

- Якась ти не дуже говірка.

- Буває, - протягую. - Я постукаю, коли буду готова.

- Чекатиму.

Зачиняю двері. Провертаю їх на ключ та йду до ліжка. Сідаю на нього та виймаю з пакета одяг. Боковим розмитим зором помічаю, що на вулиці сьогодні похмуро та доволі непривітно.

Першими до рук потрапляють сині джинси, за ними жовтий в’язаний светр із високим коміром, чорні балетки, а далі білизна… І тут дивуюся. Серйозно? Переживає, щоб я двічі не одягнула ті самі трусики?

Навіть не знаю, як реагувати. Звісно вдячна за турботу, але білизну можна було не купувати. Це вже занадто інтимна річ.

Утім заради цікавості розгортаю. До рук потрапляє мереживний комплект смарагдового кольору, який гарний, але найголовніше, якщо вірити етикетці, має мені підійти.

Також задля інтересу одягаю його. Він ідеально на мені сидить, що дуже дивує. Інколи сама не можу собі підібрати, а тут чоловік та ще з першого разу. Це неймовірно дивно.

Те саме стосується джинсів та балеток, а ось светр трішки завеликий, але не настільки, щоб боятися кудись й ньому вийти. Трішки балахонить фігуру, але без різниці. Мене тут ніхто сватати не буде, тому не треба виглядати, мов принцеса.

Загалом - приємно, що потурбувався, але це не робить кращим його у моїх очах

Швидко вмиваю обличчя холодною водою, щоб збадьоритися, та чищу зуби. А поки роблю останню дію, то картаю себе, що зі собою навіть нема туші, аби хоч якоїсь яскравості дати обличчю, бо я нині бліда, мов полотно, а не мила, як сказав Паша.

Після того, як приводжу волосся у порядок, то йду до Подольського. Стою біля дверей та хочу постукати, але застигаю. Знову думки про вчорашні події. Утім стоп! Варто забутися про них! Вони нічого не значать!

Стукаю та одразу натикаюся на Пашу, який немов стояв за дверима та чекав.

- А я хотів уже до тебе йти, - мовить, оглядаючи мене. – Сподіваюся, усе підійшло?

- Ну як бачиш, - розвожу руки в сторони.

- Ну я не все поки можу побачити, - провокує, адже натякає на білизну, яка зараз на мені.

- І не побачиш, але дякую, - ледь помітно усміхаюся. - Навіть чудно, що так влучно підібрав розмір. Як тобі це вдалося? Скажеш? Я думаю, що просто вгадав…

- Ну я вчора зумів добряче вивчити твої параметри, а тому без проблем купив, - зухвало відповідає.

- Я зрозуміла, - відвертаю голову. - Скажеш, яка з мене сума.

- Це подарунок.

- Ну добре, - роблю крок назад. - Як скажеш.

Відчуваю, що Подольський хоче щось додати, але мовчить. Зачиняє двері номера, а я розглядаю його спину… Це тепер постійно уявлятиму його вчорашній образ?

- Заснула? - витягає з думок бос, який розвертається до мене.

- Ні, - хитаю головою.

- Ну тоді ходімо снідати.