Глава 8

У жодному разі мені не втекти від Подольського. Він дуже твердо налаштований.

Оберу їхати додому, то доведеться щонайменше годину знаходитися у його авто, а цього я не хочу. А якщо залишуся тут, то хоч не доведеться сидіти одне біля одного. У нас будуть різні номери.

І ще - я не палаю великим бажанням завтра повертатися сюди та забирати авто. Так і окуляри нові зроблю та повернуся додому своєю автівкою.

- Ходімо до готелю, - спокійно говорю, відкидаючи в сторону його страшилки, та закладаю за вухо пасмо.

- Значить здаєшся. Це мене тішить.

Мовчу. Дратує до нестями. Непомітно закусую щоку та насуплююся.

- Тоді йдемо до авто, - впевнено бере за руку, мов я його дівчина. Мене моментально пронизують пекучі нитки обурення. - І там на картах знайдемо нормальний готель, - помічає мій розлючений погляд. - Що не так? Йти не можеш? Тебе понести?

- Я можу йти без поводаря, - смикаю руку, яку відпускає.

- Добре, але йди поряд, а не за два кілометри. Так встигну тебе спіймати.

- Я більше не буду падати, - бурмочу йому, відчуваючи відлуння болю в колінах та долонях.

Повільно йдемо до автівки. Подольський галантно відчиняє мені двері. Я сідаю та одразу виймаю зі сумки вологі серветки, які, якщо вірити словам на зеленій пачці, не тільки пахнуть лимоном, а мають потужну антибактеріальну дію.

Протираю долоні та коліна, а Паша тим часом сідає поряд. Спостерігає за моїми діями, і повертається до пасажирського сидіння та витягає звідти чорну сумку - аптечка.

- Краще антисептиком оброби. Ці серветки тільки гірше зроблять.

- Дякую, - беру її до рук та починаю шукати необхідне - ватні диски та пероксид водню.

Паша тим часом шукає готель, і в нього це не забирає багато часу, бо бігом озвучує:

- За два квартали є гідний готель, і там поряд оптика - навпроти.

- Це чудово, - завершую протирати місця падіння, які болять.

Подольський заводить двигун, а я ставлю назад аптечку. Зовсім не думала, що саме так складуться події. Таке відчуття витає, що мене, мов спеціально хтось штовхнув, але це не так. Я сама впала та цим зіпсувала вечір та більшу частину суботи.

Але хто мені винен? Треба під ноги дивитися, а не летіти, мов фурія та вважати, що море по коліно. А може з мене так доля насміхається?

Я не встигаю відповісти собі на це бентежне запитання, бо вже стоїмо біля готелю, і Паша відчиняє мені двері та подає руку.

Ну попри все - манери у нього є. Користуюся його допомогою та виходжу на вулицю, де вже прохолодно.

В очі одразу падає чотирьох поверховий готель. На вигляд наче симпатичний заклад. Звісно я не бачу деталей, але наче претензій поки не маю.

Всередині будівлі світло, а атмосфера привітна. На рецепції стоїть  білява дівчина, яка зустрічає нас усмішкою та одразу торохтить, які у них є вільні номера. Те, що вона називає, нам підходить. Звісно залишилися тільки найдорожчі, але гроші, то не питання.

- Вам один номер? Вірно? - мило запитує вона.

- Ні, два, - виправляю та уточнюю. - Нам потрібно два різні номери.

На її обличчі виникає зніяковіння. Помічаю, як працівниця готелю чомусь дивується, що, на мою думку, трішки некоректно. Невже якщо чоловік та жінка приходять, то обов'язково мають брати один номер?

- Гаразд, - хитає головою. - Назвіть ваші імена.

Через хвилину маємо ключі від кімнат, які розташовані на другому поверсі. У мене 222, а у Подольського 245. Значить будемо в різних частинах коридору. Це тішить, бо не хочу бути поряд.

Але доля мене чує та робить все не так. Наші номери розташовані одне напроти одного, а також у самому кінці. Злюся на такий збіг, що аж злісно хмикаю та з першого разу не виходить вставити ключ у замкову шпарину. Він відлітає у сторону та падає з дзенькотом на підлогу. Я обертаюся, щоб його знайти та підняти, але його простягає Подольський.

- Дякую, - тягнуся взяти ключ, але він його різко забирає.

Я моментально бентежуся. Що він робить? Чому не дає? Що за фіглі?

- Наталіє, не все так просто? - усміхається та раптово притискає мене до дверей. - Хочеш взяти, - крутить рукою, де знаходиться сріблястий ключик. - Випроси.

- Ти серйозно? - не вірю його діям та словам.

- Так, - твердо відповідає.

- І як? - злегка задираю голівку.

- А ніби не знаєш? Ти ж не маленька дівчинка.

Я вже давно не граюся білявими ляльками у рожевих сукнях та все чудово розумію. Його натяки прозорі, мов скло. Бажає, щоб здалася.

А не багато хоче? За якийсь ключ маю підкоритися? Якась це дуже висока ціна. Він хіба цього не розуміє? Невже думає, що я поведуся на це?

- А точніше? - питаю, а він притуляється ще ближче. Я повністю заблокована. У черговий раз влаштовує пастку.

- Тобі скласти перелік дій? - напливають сутінки на його очі. - Гадаю, що сама повинна знати, що за чим йде. Можна почати з обіймів, там поцілувати, а далі скинути одяг…