Глава 7

Наступний тиждень диявольськи важкий, а все через роботу, яка навалюється потужною хвилею та затоплює аж до горла. Я не очікувала, що одразу матиму такий шалений графік, який забирає майже усі сили, та ввечері хочеться тільки одне - спати.

Постійно якісь важливі зустрічі, підготовка документів, звіти та подібне. Графік шалений до крику. Нема навіть коли сісти та перепочити. Вдихнути на повні груди та розслабити нерви хоч на хвилинку…

Нині мені важко, бо я виявилася неготовою до такого. Звісно з часом звикну, а зараз ледь не божеволію.

Нема коли словесно «поштрикати» Пашу. Моя ненависть до нього нікуди не поділася – вона постійно жевріє, а тим паче його бажання скинути з мене спідницю, блузку та бізизну. У нас просто нема часу для цього, бо справи понад усе.

Якщо відкинути або на мить забути про мої "позитивні" почуття до нього, то він доволі адекватний керівник та далеко не дурний, а навіть розумний. Має холодний розум та не приймає поспішних рішень. Діє зважено та не впадає у паніку в бентежних моментах.

Хоча коли згадую, який він насправді - звичайний хтивий чоловік. У моїй книзі класифікації особин протилежної статі, то він перебуває у переліку "мужик типовий". Навіть не бажаю перелічувати особливості цього виду.

Водночас я не розслабляюся, бо розумію, що рано чи пізно він може почати діяти. Ось зараз зайде до кабінету, зачинить його зі середини та намагатиметься звабити. Поняття не маю як… Але відчуваю, що від три "П" варто чекати сюрпризів.

За вікном нарешті панує вечір п’ятниці. Він сьогодні теплий та погожий. Голосно кличе на прогулянку, але, на жаль, не можу рипнутися з місця та насолодитися чудовим початком травня.

Я зараз із Подольським сиджу на зустрічі з Євгенієм Кубранським, який такий говіркий, що просто жах. Між його словами, то навіть голку не вставити. Базікає без упину та все наголошує, що ми зробили правильно, що частково долучилися до його нового проєкту з готелями.

Він уже, напевно, уп'яте повторяє, що це не просто вірне рішення, а неймовірно вірне. Я нуджуся, а щоб ненароком не померти від цього почуття, то гортаю договір та перечитую, мов надіюся, що там з'явиться щось нове.

Паша ж уважно його слухає та підтримує одноманітний діалог. І як він його витримує? Я б вже давно сказала:

- Чуваче, досить! Ми вже підписали договір!

Але Подольський з ним розмовляє та ще зі серйозним виразом обличчя, мов йому цікаво слухати те саме.

Я закриваю договір та переводжу очі до вікна, за яким уже темніє. Кінець тижня одягає безпросвітні шати ночі та вмикає дзиґотіння хрущів.

Ноги аж чухаються піти з цього нудного закладу та погуляти. Але мені це не світить. Беруть сумніви, що саме в цю секунду Кубранський перестане патякати.

І взагалі - чому ми зустрічаємося саме ввечері, а тим паче у Білій Церкві? Готелі маємо ж у столиці відкривати, а не в цьому місті.

Це загадка. Чергова шарада, як, наприклад, чому Подольський не п'є каву. На всіх зустрічах він її замовляє, але його вуста ніколи не торкаються до неї. Завжди залишає напій непорочним.

Крадькома ковзаю на його губи та зненацька відчуваю пожежу за вухом. Одразу притуляю туди руку. Там прохолодна шкіра, але все чомусь палає, мов там лежить розпечене вугілля.

- І майже не забув, - ляпотить партнер. - На початку липня планується відкриття ресторану у столиці - запрошую вас. Поки точну дату не знаю, як тільки вона буде, то одразу повідомлю.

- Дякую, - відповідає йому Подольський та, напевно, вперше за нудотний вечір кидає на мене свої сталеві очі, що мають у жовтуватому освітленні ресторану ультрамариновий відблиск. - Обов'язково туди прийдемо. Це проєкт із Хвильовим?

- Майже. Там третина його.

- Зрозуміло, - протягує та продовжує стежити за мною, але я відвертаюся, насупивши брівки.

Кубранський продовжує далі щось говорити, і коли за вікном зовсім темніє, то зустріч завершується. Він прощається та йде, а я відчуваю радість – нарешті!!!

Починаю похапцем збирати всі документи в одну теку. Хочу додому. Неймовірно. Зустріч мене зморила до знемоги.

- Сьогодні дуже гарний вечір, - неочікувано говорить Подольський, і я одразу тямлю - починає свої дії. Не покидає бажання виграти парі.

- Мабуть, - байдуже відповідаю.

- Ти була в дендропарку «Олександрія»? - дивує питанням.

Хоче покликати погуляти… Я звісно весь вечір думала про те, щоб чкурнути звідси якнайдалі, але точно не з ним.

- Не була, - підіймаю голову та переді мною його обличчя - грайливе, мов у кота, а очі стріляють та змінюють колір. Стають темнішими та сірими, мов графіт, а мить тому мале синє забарвлення.

- То можна піти.

- Для чого? - питаюся.

- Там гарно та романтична атмосфера, - пояснює. - Хіба не бажаєш зі мною пройтися?

- Не бажаю, - різко відрізаю. Знову вдається до банальних дій.

- Чому?

- Павле, тобі не вдасться закрутити мені голову, - говорю прямо. - Твої чари на мене не діють. Квіти, прогулянки в парку…Дуже класично. Я думала, що ти щось цікавіше придумаєш. Чи з креативністю біда?