Глава 5

Жбурляю у сміттєве відро порожню склянку з-під кави та рештки заборонених марень про Подольського. Хоча від останнього дуже важко позбутися.

Вони вчіплюються за мою ногу та тягнуться світлою підлогою. Просять зупинитися та підібрати їх, а там знову млосно крутити перед очима. Але я переборюю себе.

Перестаю бачити когось у відвертому костюмі поліцейського чи медика. Чорт! Знову відчуваю, як до вуст підступає сміх. Ледве стримуюся, щоб не стати хихотіти на весь офіс. Я жахлива…

Зараз у моїй голові складається таке враження, що не кави випила, а видудлила повну чашку зубрівки чи вишняку. Але при цьому не п'яна.

Наразі  хочу сміятися та водночас гепнутися на подушку й заснути солодким сном. Головне, щоб до моїх обітованих сновидінь не пробрався шановний Павло Петрович. Оце тоді буде весело…

Ми стоїмо біля ліфта. Чекаємо, поки він приїде. Я схиляю голову. Роблю все, щоб себе вгамувати. Треба перестати крутити в мозку дурні думки.

Мені це вдається зробити завдяки дуже простому способу - згадую вчорашній вечір та чиєсь хтиве позирання мені під спідницю. Подольський дивився тоді, як голодний вовк на отару беззахисних овечок.

Я пам'ятаю, як тоді у нього очі світилися - прожекторами. Навіть не кліпав, а потім отримав…

Паралельно мене пиляє наступне - коли він встиг зняти відео? І чому цього ніхто не помітив? А якщо він таким не один займався? Ще такого мені не вистачає.

Якщо наступного разу піду до клубу, то буду одягати штани, щоб уникнути подібного. Не хочу, щоб потім знімали на смартфони, аби перед тим, як заснути…

Ой… Фу… До голови раптово таке обридливе приходить, що аж відчуваю себе брудною… Хоча це природньо, що чоловіки займаються подібним, бо свербить. Але тільки зараз розумію, для чого воно було зняте, і запитую коли перед нами відкриваються сріблясті двері ліфта:

- Для чого ти зробив відео?

- Щоб ти зараз запитала, - відповідає дуже оригінальною відповіддю, та ми заходимо в кабіну. Павло натискає на перший поверх.

- Для дурних розваг? - кажу прямо. – Так? Зізнавайся!

Він чавить усмішку. Ну значить я маю рацію. То жах. Але що можна чекати від чоловіка, який бажає мене зробити своєю коханкою - жадає затягнути до ліжка та втілювати свої фантазії?

- Не кожний день можна побачити, як гарна дівчина танцює на столі, а тому вийняв смартфон та увімкнув камеру, - пояснює свою дію.

- Я за таке можу на тебе в суд подати.

- Спробуй, - обертає голову, і в його очах, що зараз здаються сірими, фахкотить впевненість. - Тоді точно всі все дізнаються. А воно хіба тобі треба?

Я відвертаюся. Мені важко з ним розмовляти. Поняття не маю, як із ним буду працювати, але це прийдеться робити. А коли твій бос дивиться на тебе та розповідає щось про виробництво та паралельно тягне блудливі пальчики до спіднички, аби її стягнути, то таке собі.

То якась робота з випробуванням. Щось на кшталт ігор, які колись крутили по телевізору - типу дають відро наповнене водою та тобі треба донести якомога більше рідини до резервуару, а дорога до нього встелена різними халепами, і ти всю воду розливаєш. Не пам'ятаю, як називалася та передача, але вона була дуже весела.

Нарешті ліфт опускає на перший поверх. Я перша виходжу, і за хвилину опиняюся на вулиці. Тут чудова погода. Пахне медоточивим цвітом. І від нього стає солодко, приємно та очі зовсім злипаються.

А може зараз подзвонити батьку та сказати, що я дуже втомлена та не приїду? Він же має мене пожаліти. Я ж його донька!

Розумію, що не гарно тиснути на священні родинні зв'язки, але один раз можна зробити виняток.

- Ходімо, - наздоганяє мене Подольський, широкими кроками.

- Угу, - відповідаю та йду за чоловіком на стоянку. Боковим зором бачу свою автівку, якій прийдеться сьогодні бути тут, а не стояти на спокійному паркінгу біля мого будинку.

Йдемо далі. Із кожним кроком мій настрій гіршає та зростає тільки роздратування. І це нормально. Мені плутає ноги втома, а до всього - знову починає голова боліти.

Чую звук схожий на квакання. Бос знімає свого чорного позашляховика зі сигналізації. Я зупиняюся. Оцінюю - це баржа. Дуже велике авто. Неймовірно.

Звертаю увагу на марку, і одразу згадую одну статтю про цікаві дослідження вчених, які помітили зв'язок між вибором чоловіком марки автомобіля та тривалістю його героїзмом у спальні.

Значить якби я стала коханкою Подольського, то б мене чекало лише три хвилини, а якщо взяти до уваги психологічний трюк про розміри авто, то взагалі…

- Значить любиш не тільки на дорозі швидкість? - кидаю в нього.

- У сенсі? - не розуміє він моє штрикання.

- Лише три хвилини? - продовжую, а він не вловлює.

- Які три хвилини? Наталіє, ти точно каву пила? - дивується та дивиться, мов на божевільну. - Чи може туди коньяку влила?

Я махаю рукою. Ще пояснювати йому. Мав би зрозуміти. Не маленький хлопчик. Або удає, що не втямив. Не знаю.

Сідаю на переднє сидіння та відкидаюся на спинку. Напевно, зараз точно засну. Відчуваю, як сновидіння огортає мене, але різко висмикую себе з цього стану. Я не довіряю Подольському. Небезпечно спати у його автівці.