Глава 4

Секретарка Павла досі штампує документи, і так само не помічає, що знову не одна. Я підходжу до неї ближче - це жінка, якій десь під сорок, що має приємну зовнішність та сім'ю. Про останнє натякає прямим текстом золота обручка на тоненькому пальці, а також світлина у рамці. Там бачу її, блондинистого чоловіка та двох дівчаток.

Це навіть мило - тримати на робочому місці фото з рідними, але маю протилежну думку. На роботі повинна бути лише робота, і думки в голові мають витати лише про неї. Так і продуктивність стає більшою.

Робота на роботі… І це думаю я - на яку "полює" хтивий та ображений бос, що  хоче за будь-котру ціну затягти у ліжко та отримає своє. Ну нічого… Рік пройде та глянемо, хто мав рацію.

- Анжело, - звертаюся до секретарки, яка зупиняється. Одразу кидає всю увагу на мене.

- Так, слухаю, - привітно відповідає.

- Подольський сказав, що ви маєте  показати мій кабінет та ввести у курс справ, - розумію, що, напевно, варто було сказати Павло Петрович. Подольський звучить якось грубувато з моїх вуст.

- Так, звісно… Мені залишилося п'ять документів - не проти якщо їх проштампую, та тоді підемо?

- Добре, - погоджуюся. - Не заперечую.

Анжела знову хапається за своє цікаве діло, а я стовбичу біля стола. Спостерігаю за її діями та торкаюся рукою місця за вухом, де гуляли вуста Павла. Воно гаряче.

Подумки жартую, що то алергія на нього, бо пече вогнем. Намагаюся заспокоїти ділянку холодними пальцями, але не виходить. Починають тільки нагріватися руки.

- Готово, - закінчує секретарка, та відчиняються двері, які ведуть до Подольського.

Я обертаю голову, а руку бігом прибираю від вуха. Очі перехоплюють глум, який виринає на обличчі боса. Роблю зневажливий вираз та різко відвертаюся до Анжели, яка трішки збентежена.

Невже помічає, що щось не так? Ще цього не вистачає… Хоча, можливо, мені все ввижається, бо жінка стає восковою. Нема емоцій. Покірно чекає, що їй скаже керівник, який встає біля мене.

- Анжело, зателефонуй до Мендюка та скажи, щоб зайшов, - дає завдання їй, і нахабніє - проводить рукою по моїй спині. Лізуть його щупальці від середини до самих сідниць!

Здригаюся від такої раптовості, і в голові визріває, як груша на сонці, думка дати і другий ляпас. Сверблять пальці, які стискаю в кам’яний кулак. Зараз буде бокс...

Я не можу при Анжелі таке собі дозволити… А він спеціально. Знає, що мовчатиму, та дратує. Грається хлопчик. Нехай… Це його максимум!

- Добре, я зараз проведу Наталію Федорівну до її кабінету та виконаю, - серйозно мовить, а бос повторює свою хитру маніпуляцію. Він напрошується!

Але треба тримати себе в руках! Ось десь залишимося наодинці, то стану шипіти на нього, мов дика кішка. Головне випадково кіхтики не випустити та не  роздряпати йому обличчя!

- Гаразд, - мило відповідає та звертається до мене. - Надіюся, що вам сподобається кабінет.

Я не даю словесної відповіді - усміхаюся. Намагаюся випромінювати доброзичливість, що дуже важко.

Напевно, Подольський фанат фрази "Бог любить трійцю", адже його рука знову торкається спини, але я "зриваю" маніпуляцію. Різко відходжу в сторону, і його пальці розрізають повітря.

На щастя, цього не бачить Анжела, бо цієї миті встає та повертається за піджаком. Я ж користуюся цією миттю. Моя голова направляється у його сторону, а вуста беззвучно - "не вийшло".

Павло на мить здіймає брови та також без голосу "це поки". У відповідь закочую очі та йду за Анжелою. Спиною відчуваю, що він проводить поглядом, але нехай дивиться.

Мій кабінет знаходиться у сусідньому приміщенні - мене та Подольського розділяє стіна, що радує. Я роздивляюся робоче місце - тут також все у світлих тонах, але меблів менше, аніж у боса. Великий стіл, стілець та одна велика шафа на всю стіну. Наразі поняття не маю, що там. Мабуть, документи.

Проте загалом мене все влаштовує - добре, що не якась конура без вікон та дверей.

Щодо вікна - одразу відчиняю його, і до приміщення залітає свіже повітря, в якому відчувається травень. Він яскраво пахне свіжою зеленю та тюльпанами. Останні обожнюю, якщо вони ще білі, то взагалі…

Далі Анжела дуже коротко пояснює суть справ, але розумію, що треба буде самій розбиратися, а тому зупиняю її:

- Дякую, але я вже сама.

- Гаразд, - лунає якось ображено.

- А де тут можна кави випити? - питаюся, бо відчуваю, що мій організм просить порцію кофеїну. Трусить втома, а очі злипаються. Треба себе розбудити та підживити енергією, бо відчуваю, що до вечора читатиму звіти.

- У кінці коридору стоїть кавовий автомат.

- Це дуже добре, - радію.

На жаль, не помиляюся - до вечора ознайомлююся з документами, звітами та подібною дичиною, та водночас спустошую три великі стаканчики кави, яка тут середньої якості. Пити можна, але задоволення ніякого не приносить. Хоча, можливо, я така вередлива пані та не можу сьорбати щось звичайне. Язик просить витончене.

Нарешті годинник показує майже шосту, що є сигналом наступного - досить працювати. Треба збиратися додому. Викидаю білі паперові стаканчики до сміттєвого баку та вимикаю комп'ютер. Відкидаюся на спинку стільця. Хитаюся на ньому - хочу спати.