Глава 2

Одним легким тицянням вмикає відео. Картинка перед очима моментально починає рухатися, занурюючи у веселу та одночасно шалену атмосферу вчорашнього вечора. Я пам'ятаю дану пісню, що зараз неприємно хрипить із динаміків, цю барну стійку та навіть, як танцювала та чинила інші дурощі. Все є у моїй голові. Навіть не сказати, що то нахабний монтаж, але озвучую цю версію:

- Це підробка! Я не вірю! Нісенітниця! Не якась дурненька причмеля, щоб вірити такому! 

Відвертаюся та відчуваю, як злітають окуляри на кінчик носа. Поправляю їх. Усі дії намагаюся робити впевнено. Показую, що ці "залякування" марні та я більше не розгублена. Не можна показувати хижаку страх, бо лигне та навіть не поперхнеться.

- А ти, бачу дійсно з характером, - зупиняє Подольський моє безумство на екрані. - Не хочеш підкорятися обставинам та визнавати свої помилки… Напевно, важко тобі з таким полум’яним норовом живеться.

- Це тебе не стосується, - роблю крок назад. Розмежовую нас, адже він нині порушує мої особисті кордони. Не люблю коли хтось так нахабно їх переступає. Можу тій людині війну оголосити!

- Твоя правда, - не зводить потішного погляду. -  Говорили ми про відео, а воно - справжнє. Будь-яка експертиза з легкістю це доведе, а також не одна. Тому, Наталіє, перестань кидати дрова до свого парового двигуна. Тобі вже не втекти від мене - ти скована.

Це хай він перестане конфлікт поглиблювати та таємничо погрожувати! Поквитатися він бажає!

- І чому мовчиш? Будеш стояти на тому, що відео несправжнє? М? Пропоную тобі не фиркати, мов зайченятко, яке за вушка вийняли з нірки, та зайвий раз мене не злити. Тобі це тільки зашкодить.

Повільно та гордо обертаю голову. Подольський тримає на вустах удоволену посмішку, а в очах пурхає тріумф, який робить його баньки яскравішими та більшими. Пихатий ідіот! Півник самовпевнений! 

- Добре, відео справжнє… Я дійсно була в клубі, веселилася, бо мала поважну причину - святкувала день народження. Але з твого боку було невиховано зазирати мені під спідницю, а тим паче знімати на телефон без згоди! Це порушення моїх прав!

- Знайшлася свята… А хіба виховані панянки танцюють на барній стійці та показують свої принади та колір білизни? - здіймає брови та відводить погляд в сторону, немов щось згадує. - Здається, на тобі сиділи червоні трусики. Вірно? Чи бордові?

Я червонію, як білизна, що була вчора на мені.  Відчуваю, що щоки буряковіють, а язик у роті починає важкішати, а мозок панікувати. Він не знає, як захищатися. Навіть внутрішній голос, який у критичних ситуаціях рятує, замовкає. Панує тиша, мов на підводному човні, що ховається від ворогів.

Подольський розвертається. Спостерігаю за його широкоплечою постаттю. Він вмощується на світлий шкіряний диван та дивиться на сріблястий годинник, який сидить у коричневому ремінці, що обвиває міцне чоловіче зап’ястя. Робить задумливий вираз обличчя, а там звертається:

- Ще довго будеш опиратися? Чи може підкоришся?

- Що ти від мене хочеш? - ледве питаю.

- Сідай поряд. Поговоримо.

- Я хочу постояти, - брешу, бо у реальності ноги починають гудіти, мов високовольтні лінії.

- Та сідай, - грайливо усміхається, показуючи рівні зубки, а я пхикаю. - Не кусайся. Також бачу, що твої ніженьки втомилися… Ти їх взагалі не бережеш. Учора весь вечір стрибала, а сьогодні взулася в такі незручні туфлі. Треба себе берегти. Чи може мене боїшся? А тому не сідаєш…

- Чого мені тебе боятися? - зневажливо кажу. – Ти не з рогами.

- То сідай, доведи протилежне.

- Із легкістю, - падаю на диван – на край. Знаходжуся якнайдалі від чоловіка. Голова повернута у його сторону, а ноги закладаю одна на одну, руки продовжую тримати на грудях.

Подольський розглядає мене. Відчуваю зацікавлене витріщання, але плювати як дивиться. Не вперше так чоловіки позирають. Я не вважаю себе сильно файною, але точно знаю, що ніжки в мене гарні. Вони моя зброя, але зараз не до них

Мене цікавить інше - що значить поквитатися?

- Що ти хочеш? – повторюю Подольському.

- А здогадайся, - падає на його обличчя сліпуче сонячне світло, і я не бачу емоцій чоловіка.

- Я не люблю вгадувати, - від нервів задираю носок туфельок. - Це мене дратує.

- Ну якщо говорити прямо, - вирівнюється, що тепер видно його. - Хочу, щоб ти стала моєю коханкою.

Подив. Я навіть не знаю, як реагувати. Він у собі, щоб таке пропонувати?

- Я сподіваюся, що це жарт? - усміхаюся вустами, що злегка тремтять. - За якийсь дурний ляпас…

- Не дурний, - грізно перебиває та схиляє голову на правий бік. - Не жарт. Хочу, щоб ти була моєю забавкою. Притому мені це буде дуже зручно - помічниця та інструмент для угамування інтимних бажань.

Я збентежена. Не можу повірити у його слова. Ну це якась дешева дурниця. Стати його коханкою… Я йому ніякі контакти в мозку не пошкодила, коли ляпас давала? Може там у нього щось закоротило та донині іскриться?

- Ти серйозно?

- Цілком.

- Може тобі ще супи варити? - іронізую.