Глава 14

Поселяємося в одному з найкращих готелів міста, який вражає розкішшю, але більше мені до вподоби мій номер, який далеченько від Подольського.

Заходжу та розумію, що не дарма заплачені такі немаленькі кошти. Звісно він невеликий, але складається з двох кімнат із чудовим дизайном.

Усе оформлено у сіро-білих тонах, а також деякі елементи інтер'єру мають коричневий колір. Ось у кімнаті, де зараз тупцюю, та яку можна назвати вітальнею, біля вікна, яке майже на всю стіну,  стоїть скляний стіл, а біля нього коричневе офісне крісло. А вздовж стіни тягнеться світлий диван.

Проходжу до наступної кімнати, яка зустрічає великим м'яким двоспальним ліжком. Воно застелене білосніжним покривалом, яке аж розриває зіниці. Здається, що вночі воно буде світитися.

Сідаю на нього.  Неймовірно м'яке… Це не ліжко, а просто якесь неземне задоволення. У мене навіть вдома не таке чудове, як ця перина піді мною.

Повністю на нього лягаю та заплющую очі. Починає солодко тягнути в сон, що не дивно. На такому ліжку не можна не захотіти спати. Воно досконале, але, напевно, ідеальніший вигляд із вікна. Я різко встаю та підходжу до нього.

Неймовірний вигляд - на водойму, в яку широкими зеленими клинами врізається суша, засаджена деревами, а за ними височать коричневі, жовті та сірі будинки.

Копенгаген дуже яскраве місто. Тут все так контрастує, що у голові закрадається думка, що видиво несправжнє, а наче хтось це намалював, використовуючи сліпучі барви.

Схопив олійні фарби та створив захопливий краєвид перед моїми очима. Написав акуратні будиночки, які зараз дивляться на мене полум'яними кольорами, блакитне, мов сапфіри небо, та це темне водяне дзеркало.

Зараз немислимо важко відірватися від вікна. Хочеться стояти та дивитися вічно. Так сильно голубить очі.

- У тебе кращий вид, - лякає мене голос Подольського, що аж здригаюся, та одразу обертаюся до нього. - У мене лише місто, а у тебе ціла картина.

- А постукатися? - ігнорую.

- Я стукав, але ти не чула, - відповідає. - Тому довелося зайти так, бо я не можу собі дозволити стоїти під твоїми дверима до вечора. Чекають важливі справи.

Не сперечаюся. Тільки відходжу на крок, бо він занадто близько.

- Я на зустріч, - продовжує він. - Не знаю, коли повернуся. Мабуть, ввечері.

- Для мене є якісь доручення? - цікавлюся, бо все ж таки ми приїхали сюди працювати, а не хизуватися в кого кращий вид із вікна.

- Сьогодні, ти вільна, - апатично відповідає. - Відпочивай.

- Зрозуміла, - киваю головою та відвертаюся, а Подольський дивиться на мене. Обмацує очима мій профіль, а далі розвертається та покидає номер зі словами:

- Але ліжко м'якіше у мене.

Стискую губи. Натяки кидає. У нього краще… А не хоче він із ним сходити в темний ліс та там залишитися?

І випала мені ж доля мати такого керівника – дратує до печінок!

Бухаюся на ліжко. Десь пів години лежу та думаю чим мені зайнятися. А чим можна зайнятися у місці, де ніколи не була? Звісно, що піти гуляти! Але для початку треба переодягнутися та підправити макіяж.

Для прогулянки обираю зелену пряму сукню з рукавами, а туфлі на підборах змінюю на балетки. Підфарбовую губки, беру чорний клатч, куди жбурляю лише смартфон та помаду, а на плечі накидаю пальто. Можна досліджувати місто, яке купається в теплих променях травневого сонця.

Фактично до вечора ходжу вуличками та насолоджуюся атмосферою. Тут несказанно красиво. Я звісно побувала не в одній країні, але зараз шкодую, що оминала Копенгаген із коричневими будиночками та мідними дахами, які з віком окислилися та стали зеленими, а також дивує розміреність міста та невелика кількість автівок на дорогах, а ось велосипедистів - тьма.

У Києві - навпаки. Так багато автівок, що зранку та ввечері можна в заторах зустріти старість, а тут все вільно.

Сьогодні я не тільки проходжу вісім кілометрів, якщо сліпо вірити фітнес годиннику, а також активна користувачка соціальних мереж.

Фотографую красу та невпинно заливаю світлини у сторіс, яких уже, мабуть, у мене двадцять висить.

І не планую на цьому зупинятися, адже не думаю ще повертатися до готелю. Продовжую своє "блукання".

Утім через годину його перериваю. Заходжу до кафе, адже починає "плакати" шлунок. Він просить їсти, що не дивно…

Останній раз я їла ще вранці, а на годиннику вже сьома вечора. Тому негайно треба підкріпитися.

Я не знаю місцевої мови, а тому звертаюся до офіціанта англійською, що його лякає.

Він лупає на мене велетенськими блакитними очима, а я на нього. Що робити? Але коли питаю, чи говорить німецькою, то стає простіше.

Без проблем роблю замовлення. Сьогодні бавлю себе смаженою рибою, запеченою картоплею та дуже дивним салатом, що складається зі шинки, броколі, твердого сиру, родзинок та ще чогось. Найбільше мене там дивує саме сушений виноград, який не псує страву, а придає незвичного смаку.

На кінець замовляю кави. П’ю її та сиджу в соціальних мережах, де відписую Каті, яка питає, як я опинилася в Данії.