Глава 13

Секретарка Паші стурбована, що зовсім не дивно. Навіть через стіну з ним страшно перебувати. Так сильно відчувається його негативна енергетика, яка виливається з тіла.

- Анжело, я не знаю, - відходжу від дверей у сторону її стола. - Нічого не пояснив. Сказав збирати валізу – негайно летимо до Копенгагену.

- До Копенгагену? Навіщо? На скільки? – бігом сипле у мене такі запитання секретарка у надії почути відповіді.

- Сказав, що там певні негаразди, а які саме, то вже висвітлить у літаку, - пояснюю.

- Я зрозуміла… Цілковиті загадки, а на додачу сьогодні ще магнітні бурі. Також коли їхала у  маршрутці, то по радіо говорили, що водоліїв сьогодні чекають  проблеми…

Я звісно не вірю в гороскопи та  іншу маячню, але цікавлюся:

- Подольський водолій?

- Так. Тридцятого січня народився.

І тут відчиняються двері. Злючий Павло Петрович, як його стихія вітер, стрімко вилітає із кабінету. Руки запихає в кишені, очі зіщулює та напружено каже:

- Наталіє Федорівно, ви вже маєте їхати та збирати речі, а ви Анжело принести мені роздрукований звіт! Чи хочете, щоб усіх звільнив!?

- Уже йду, - одразу тупцюю до виходу, а Анжела щось починає говорити про документ. Утім що саме - не знаю.

Лечу коридором та бентежу працівників. Вони дивляться запитальними поглядами, але мені плювати.

Тут розумію, що нема нічого гіршого за до біса злого боса. Сподіваюся, що до того часу, коли він має мене забирати, то трішки вгомониться. Перестане бушувати.

Влітаю до свого кабінету. Вимикаю комп'ютер, натягаю на себе пальто та біжу до ліфта, а там опиняюся за кермом та зиркаю на годинник - 9:19. Не так у мене й багато часу. Чорт!

Додому приїжджаю рівно о 10:00, що навіть дуже швидко. Заходжу до квартири та першим ділом ставлю чайник - грію його на каву, бо негода на вулиці викликає у мене лише одне бажання - зігрітися чимось теплим та гірким.

Поки вода досягає точки кипіння, то виймаю зі шафи велику фіолетову валізу та починаю складати одяг.

Кидаю дві закриті сукні, один костюм, одну спідницю, три блузки, декілька пар спідньої білизни, джинси та светр із Білої Церкви, бо вони лежать найближче, жбурляю чорний клатч, бо сьогодні зі мною зелений, дві футболки, нічну атласну сорочку з халатом та декілька пар взуття, де серед них балетки, кросівки та туфлі на шпильці. Також біжу до спальні, де в маленьку косметичку кидаю найважливішу косметику - нюдові тіні, туш та помаду.

У ванній беру гель для вмивання обличчя, а також нічний та денний крем. Стою.

Думаю, що ще взяти… Та наче все, що могла поклала. Ні! Забула щітку для зубів!

Швидко кладу її до валізи та заходжу на кухню та знову ставлю грітися чайник. Бо поки я збиралася, то він встигнув закипіти та охолонути до 85 градусів за Цельсієм. Такою тепленькою водичкою нічого не запарити.

Тому поки чайник знову виконує мою примху, засипаю в чашку мелену каву, а через хвилину заливаю окропом.

На смартфоні блимає 10:30. У мене ще є час, аби попити каву з молоком.
Тому спокійно сідаю за стіл та насолоджуюся смаком й одночасно зігріваюся. Побіжно намагаюся заспокоїтися.

Але не дуже виходить. Поведінка Паші мене шокує. Навіть не віриться, що це він. Здається, що його підмінили на злу копію.

Кидається лихими та гострими поглядами, а словами жалить, мов люта кропива.

Утім - все через роботу. Сподіваюся, що там не все так страшно. Також нема ситуацій, які не можна розкермувати. Треба тільки зібратися думками та не панікувати.

Роблю черговий ковток кави, і раптово дзвонить телефон. Я здригаюся та ледь не вивертаю на себе чашку. Вона падає на стіл та перевертається. Світло-коричнева рідина заливає білу поверхню. Ще цього зараз не вистачає!

Схоплюю телефон та бачу, що там Подольський. Одразу беру слухавку, а біля раковини для миття посуду червону губку. Починаю витирати стіл.

- Алло, -  відразу кажу.

- Я вже біля під'їзду, - відповідає.

- П'ять хвилин та спускаюся.

- Чекаю, - холодно відрізає та завершує дзвінок.

Я швидко протираю стіл та мию чашку, а після цього біжу до дзеркала. Дивлюся на себе. Я ніби не захляпане «порося»… та згадую, що хтось не взяв документи!

Мчуся в спальню та похапцем їх беру. Було б дуже весело в аеропорту. Мабуть, б за таке добряче отримала від трьох "П".

Кидаю документи до сумочки, накидаю пальто та схоплюю валізу. Ну наче все необхідне  взяла.

Коли виходжу з під'їзду, то одразу натикаюся на авто Подольського, а там він сам виходить.

На фоні сірого неба та дрібного дощу, то досі лютий, але голос бринькає вже не так суворо. Мелодія трішки ніжніша:

- Сідай. Я покладу валізу.

- Дякую, - бурмочу, обминаючи калабаню поперед автівкою, а там сідаю на переднє сидіння.

Застібаю пасок безпеки, а тим часом Подольський сідає поряд. Боковим зором стежу за його різкими діями. Зараз він щось дивиться у смартфоні та жваво відписує. Брови насуплені, а вилиці  ще чіткіші, аніж зазвичай. Наганяє страх.