Глава 1

Ранок починається вкрай важко. Я лежу на м’якому ліжку, дивлюся на світлу стелю та ловлю неприємний біль у голові. Він дрейфує та смикає, а інколи поколює. Розважається на всю потужність.

Хоча сама винна, що нині так злецько себе почуваю. Не треба було вчора сильно витинати ногами в клубі, але день народження не кожний день. Наступного першого травня я вже не задую свічки з цифрами двадцять п'ять, а тому нема чого бідкатися. Треба насолоджуватися кожною секундою життя.

Я перевертаюся на бік. Радію, що не нудить. Заплющую очі у надії, що до будильника ще далеко, але тут мені не щастить. Смартфон на тумбі починає неприємно калатати, що аж хочеться його взяти та жбурнути у вікно! Хай там горланить!

Стоп!

Чому я така агресивна? Невже ще від конфлікту не відійшла? Можливо… Не знаю…

Перевертаюся до телефона. Вимикаю будильник та зціплюю зуби. Перед очима проноситься вчорашній вечір, який був насичений різними подіями.

Після нудної сімейної вечері подалася з подругами до клубу, де дійсно було весело. Ще ніколи в житті так не відривалася…

Через "не хочу" відлипаю від подушки. Тру очі та широко позіхаю. Як же мені кортить назад впасти на постіль та валятися на сатинових простирадлах кольору марсала до обіду, а може навіть до самого вечора.

І що мені заважає? Та є одне… Але добре, що туди треба з'явитися на одинадцяту, бо якби на дев'яту, то я б ніколи в житті не прокинулася – нездійсненна місія.

Продовжую сидіти на ліжку. А може все-таки ще полежати пів годинки? Притулити голову до м'якенької подушки? Повертаю голову до неї. Дивлюся на цю прямокутну "спокусницю", яка кличе до себе, манить, мов Лолерея рибаків.

Але на відміно від тої дівчини, яка височіє на шпилястій горі, розчісує розкішне волосся золотим гребінцем та вбиває співом рибаків, не несе мені жодної загрози. Просто зваблює на короткий сон.

Я лягаю. Опиратися важко. Ховаю втомлені очі за повіками, але тільки це роблю, то знову верещить смартфон. Це не будильник. Мелодія дає зрозуміти, що хтось хоче мене чути зі самого ранку. І кому я здалася?

- Наталіє, я сподіваюся, що ти не забула? - нагадує тато вчорашню розмову, що була між нами у його кабінеті. - Ти маєш з'явитися в офісі в рівно зазначений час, а може навіть раніше. Повинна показати, що ти відповідальна.

- А я і відповідальна, - розглядаю картину на кремовій стіні, але це важко зробити через не дуже гарний зір. - Я ось вже прокинулася.

- Ти хоч учора не сильно налимонилася? Негарно з'являтися на співбесіду з будуна.

- Тату, я вчора культурно відпочивала з дівчатами. То Микола гультіпака, який може дозволити прийти на зустріч п'яним у зюзю, - злюся та продовжую. - До того ти сам говорив, що та співбесіда формальна - місце помічниці моє.

- Доню, не говори так про брата. Він ніколи такого не робив, а тобі краще почати збиратися та не запізнюватися.

- Добре, - бурмочу, підіймаючись із ліжка. - Уже на ногах. Можеш не хвилюватися.

- Це чудово. Будь чемною.

- Угу, - завершується наш короткий діалог.

Будь чемною. У мене складається таке враження, що для батька досі маленька дівчинка, яка тільки шкоду робить. Але я вже давно виросла, та мені не треба говорити такі речі. Будь чемною… Пффф

Ця фраза б не завадила моєму брату, який безвідповідальний шалапут. Хай би він замість мене йшов до тої компанії та став помічником того… Господи, як його там звати?

Притуляю пальці до скронь та масую. Запускаю процес згадування. Допомагає. Павло Петрович Подольський! Три "П". Чи Петро Павлович Подольський? Хм… Уже там розберуся.

Швидко приймаю душ, який остаточно будить мене та наповнює силами. Головний біль покидає, та з'являється бажання поснідати, випити кави з молоком та зробити макіяж.

Ось я малюю акуратні та маленькі стрілки на повіках. Залишається один рух та все. Готово! Вони рівні та акуратні. Тепер профарбовую вії та не шкодую туші, адже через окуляри очі завжди здаються меншими, а щоб цього не допустити - виділяю їх.

Беруся до вуст. Рука тягнеться до бордової помади, але сьогодні не чіпаю її. Хапаю прозорий блиск та покриваю ним губи. На кінець одягаю червону шовкову блузку та чорну спідницю олівець.

Вибігаю з будинку, цокаючи високими підборами. Сонячний ранок дихає на повні груди та куйовдить моє каштанове волосся, яке вкладала понад десять хвилин. Стає злегка неприємно від цього.

Я сідаю за кермо та дивлюся в прямокутне дзеркало. Дарма переживаю за зачіску. Усе добре. До того ж я не на кастинг моделей їду, де маю вразити всіх так, щоб ротяки повідчиняли, а просто повинна познайомитися зі своїм новим керівником та справити гарне враження.

Через пів години стою біля величезної будівлі компанії. Заходжу всередину, де мене на потрібний поверх підіймає просторий ліфт, а там опиняюся в головному офісі.

Натягую на обличчя усмішку та впевнено підходжу до дівчини, яка сидить на рецепції та щось швидко друкує.

- Добрий ранок, - вітаюся з нею.

Працівниця відводить задумливі сірі очі від тонкого чорного монітора та спрямовує їх на мене. Перші секунди білява дівчина якась розсіяна, але ця емоція швидко зникає, та виникає привітність.