Глава 10. Мирне щастя

Минуло півтора року.

Одеса знову стала для них домом. Не просто містом, а спільним простором, де вони навчилися бути поруч — без тривог, без сумнівів, без “а що, якби”.

Олександр працював у приватній охоронній компанії. Служба залишилася в минулому, але його навички знадобилися й тут. Він повернув собі ритм, впевненість, мету. Щоранку йшов на роботу, поцілувавши Сашу в лоб і Тетяну в щоку, а ввечері повертався додому — туди, де його чекали.

Саша підросла, вже пішла в підготовчу групу, і кожного разу, коли бачила тата на порозі, кричала:
— Мій тато найсильніший у світі!
Вона все ще не втомлювалась повторювати, що він — її герой.

А в липні у них народився син. Мирон.

— Ти впевнений у цьому імені? — жартувала Тетяна в пологовому.
— Абсолютно. Бо він приніс у наш дім мир.
— І трохи безсонних ночей.
— Але щасливих.

Мирон був спокійною дитиною, зовсім не схожий на Сашу в тому віці. Він міг засинати у татових обіймах, реагував на мамин голос, і найчастіше усміхався саме Саші. Вони вже стали маленькою, але повноцінною сім’єю.

Тетяна іноді зупинялась посеред дня, озиралася на побутові дрібниці — пляшечку на столі, ляльку на підлозі, запах кави з кухні — і ловила себе на думці:
“Я щаслива. Нарешті — без «але».”

Олександр часом обіймав її ззаду, поклавши підборіддя на плече:
— Знаєш, чого я боявся найбільше?
— Що не згадаєш мене?
— Що згадаю — і буде пізно. Але ти дала мені час. І віру.
— Тому що навіть коли ти не пам’ятав мене, твої очі вже все казали.

У неділю вони ходили разом на море. Саша збирала мушлі, Мирон спав у слінгу, а вони мовчали або говорили — про дрібниці, про плани, про життя.

Іноді зустрічали когось знайомого, і люди дивились на них і казали:
— Ви — така гармонійна пара.
— Ми довго вчилися бути нею, — відповідала Тетяна. — Але тепер ми — команда.

І правда була в тому, що вони більше не жили минулим. Вони будували майбутнє. Разом. День за днем.

♡♡♡

Ось і завершилася ця дивовижна історія двох людей.
Історія про біль і пам’ять. Про втрати й знаходження.
Про любов, яка змогла пройти крізь мовчання, страх, відстань — і залишитися.

Тетяна й Олександр більше не шукали один одного — вони знайшли.
Не у спогадах. Не у снах. А в кожному новому дні, який починався з «Доброго ранку» і закінчувався «Я поруч».

Маленька Саша знала тепер, що таке родина. Мирон підростав у любові.
А вони… просто жили. Без зайвих слів. І це було найкращим фіналом.

Дякую кожному, хто дочитав цю історію до кінця.
Нехай вона залишить у вашому серці щось тепле.
Бо іноді саме через вигадані історії ми починаємо краще вірити у справжнє.

Кінець. 💫