Глава 9. День, який вона не забуде

Виписали Олександра наступного дня ввечері. Таня з Сашею вже чекали біля лікарні. Саша побачила його першою й побігла, не стримуючи себе:

— Тато! — вигукнула й кинулась йому в обійми.

— Агов, моє сонечко, — прошепотів він, опускаючись на одне коліно. — Ти справжня зірочка.

— Мені мама розповіла, що ти мій тато… Тепер ти будеш жити з нами? — запитала вона серйозно, як доросла.

Тетяна стояла трохи позаду. В її очах змішались тривога й надія. 

— Не знаю… Якщо мама дозволить. — Олександр подивився на Тетяну. — Ти готова?

— Можна спробувати. Але правила пам’ятаєш? Сніданки тепер не тільки мені, а й Саші.

— Добре. А що любить моя донька?

— Омлет або вівсянку. Без грудочок. І з родзинками.

— Овсянка — ось це виклик! Але приймається.

Він ще міцніше обійняв Сашу. А потім подивився на Тетяну:

— Дякую. За шанс. За неї. За все.

Удома все було ніби вперше. Саша показувала Олександрові свої малюнки, книжки, улюблені іграшки. Вони сміялись, будували вежі з конструктора й влаштовували імпровізовану виставу.

Тетяна дивилась на них із кухні, мовчки. Її серце билося рівно, але кожен удар ніби запитував: “А ти готова знову повірити?”

Увечері, коли Саша вже заснула, Тетяна підійшла до Олександра, сіла поряд.

— Вона тебе любить… — прошепотіла. — І я… Я стільки чекала. Що тепер боюсь прокинутись. Раптом це лише сон? — в її очах з’явилися сльози.

— Це не сон, Таню. Я більше не зникну. Я тут. Назавжди.

Вона кивнула. І не відвернулась.

Наступного дня вони поїхали до парку. Годували білок, пташок, катались на атракціонах. Було тихо, світло, як у спогадах з дитинства.

— Мамо, диви, дядя Максим! — крикнула Саша й побігла назустріч знайомому силуету.

Тетяна застигла. Її пальці злегка стиснулись на рукаві Олександра. Максим наблизився, тримаючи в руках пакунок —, мабуть, для Саші.

— Привіт, — сказав він. Його погляд зупинився на Олександрові, а потім на Тетяні. В очах — не злість, а біль.

— Привіт, — тихо відповіла Тетяна.

— Дядьку Максе, уявляєш? Олександр — мій тато! У мене тепер є тато! — гордо вигукнула Саша.

Максим усміхнувся, сумно, по-дорослому:

— Я дуже радий за тебе, мала.

Він перевів погляд на Тетяну. Вона хотіла щось сказати, пояснити, та не встигла.

— Не треба, — тихо сказав Максим. — Я все зрозумів. Я завжди бачив, як ти на нього дивишся. Слова тут зайві.

Він обійшов Сашу, поклав пакунок на лаву й пішов. Не озираючись.

Тетяна дивилася йому вслід. І вперше за довгий час не відчувала провини. Тільки вдячність. За те, що хтось колись підтримав її, коли вона була розбита.

— Це був день, який я ніколи не забуду, — прошепотіла вона, взявши Олександра за руку.

Він стиснув її долоню.

— А попереду ще стільки днів, яких ми не забудемо.