Глава 7: Той, хто снився мені вночі

Олександр закохався.

Спочатку він заперечував це. Мовляв, просто хвилюється за Тетяну — хорошу людину, маму. Але кожна зустріч, кожен її погляд, кожен рудий локон, що падав на щоку, змушував його серце битись інакше.

Він ловив себе на тому, що вигадує причини бути поруч. Завітати на прийом. Запропонувати підвезти. Зайти "ненадовго". І щоразу, коли бачив поруч Максима — всередині все стискалося. Цей чоловік дратував його. Без явної причини. Просто... дратував.

"Чого він тут постійно? Що йому потрібно? Її донька вже називає його дядьком... А далі що — “тато”?"Ці думки крутилися в голові, палили йому нерви.

Запах Тетяни — знайомий, теплий, тривожний — будив у ньому щось дуже особисте. Немов спогад із минулого, якого не вдається схопити. І чим більше він намагався пригадати — тим більше нестерпно було мовчати.

А Саша...

Дівчинка запала йому в душу. Коли вона сміялася — в нього щось стискалося в грудях. Вона бігла до нього, як тільки бачила — і він підхоплював її, ніби це вже давно їхній ритуал. І що більше вони зближалися — тим більше його бісила думка, що хтось інший може стати для неї татом.

Те, що відбувалося всередині, було вибуховою сумішшю ревнощів, ніжності та тривоги. Його дівчинає — Аліна — вже не мала жодного значення. Він не міг навіть дивитись на неї без роздратування.

Одного вечора він сказав їй прямо: 

— Ти мене дратуєш. Можеш поводитись стриманіше? Бо інакше... 

— Це все через неї? — кинула Аліна з викликом.

 — Яка тобі різниця? Розходимося. І все.

Він зібрав її речі й виставив за двері.

Наступного дня він з’явився в клініці Тетяни.
У руках — букет. На обличчі — усмішка. Але в очах — тривога.

— Просто хотів побажати гарного дня, — сказав, ставлячи квіти на стіл.

Тетяна знітилася. 

— Це… ні до чого. 

— Просто квіти. Тобі личать.

Вона мовчала. Не торкалась букета. Усередині щось насторожувало.

— Ти згадав? — тихо запитала. 

— Ні. Але з того моменту, як побачив тебе, ти мені снишся. І це не просто сни. 

— Що саме тобі сниться? 

— Як я тебе цілую. Як ми вдвох у ліжку... Як я торкаюся тебе. Твій стогін...

Вона зітхнула, відвела очі.

— І все? 

— Я не знаю… Я нічого не пам’ятаю. Але ці сни... 

— Знову "не пам’ятаю"... Приходь, коли згадаєш.

***

Увечері Тетяна вклала Сашу спати. Дівчинка щебетала:

— А Санта сьогодні прийде? 

— Ні, сонечко. Сьогодні не Новий рік.

 — А можна, щоб Санта був моїм татом?

Це було сказано так щиро, що у Тетяни стиснулося серце. Вона поцілувала доньку в лоб, але не відповіла.

Вийшла на вулицю винести сміття — і застигла.

Олександр стояв під під’їздом.

— Ти стежиш за мною?

 — Ні. Просто... хотів побачити. Поговорити.

 — Про що? 

— Про нас. 

— Ну кажи. 

— Я хочу тебе згадати. 

— То згадай! 

— Не можу. Допоможи мені. 

— Я вже зробила все, що могла. Це мене ранить. Як ти не відчуваєш? 

— Вибач...

Він зробив крок ближче.

— Саша тебе обожнює. Вона ніби відчуває, що ти — її батько. Але я не можу сказати їй правду. Не можу пояснити, що ти... не пам’ятаєш нас.

— Чого саме ти боїшся?

 — Себе. Тебе. Нас, — видихнула вона. — Ти не пам’ятаєш, як боляче це було. А я — пам’ятаю.

Він ступив ще ближче. Його голос став нижчим.

— Може, я нічого не пам’ятаю. Але те, що я відчуваю зараз — справжнє. І воно лякає мене.

Вона мовчки повернулась і пішла.