Глава 6: Невже він починає її згадувати?

Канун Нового року.
Цього разу Тетяна вирішила запросити Максима. За останній місяць вони дуже зблизилися. Вона навіть познайомила його зі своєю донькою. Щоправда, представила як друга.

Вона досі не була впевнена, чи зможе з цим чоловіком будувати сім’ю. Вона навіть не думала про це серйозно. З Максимом було легко, стабільно, цікаво. Вони працювали разом, розуміли один одного. Але… не було пристрасті.
"Мабуть, пристрасть — це не головне. Він гарна людина. А кохання… прийде з часом," — думала вона.

— Ти до нього хоч щось відчуваєш? — запитала Аня, поки вони нарізали салати на святковий стіл.
— Ні...
— Це дуже сумно.
— Так...

***

До півночі залишалася година.
Вони сиділи за столом, сміялися з історій Максима. Грала музика, пахло мандаринами. І раптом — дзвінок у двері.

— Хто це може бути? — здивувалася Аня.
— Не знаю… — сказала Тетяна й пішла відчиняти.

На порозі стояв… Олександр. У костюмі Санти.

— Хо-хо-хо! Мені шепнули, що в цьому домі живе дуже слухняна дівчинка! — сказав він, намагаючись говорити жартівливо, але всередині все стискалося.

У коридор вискочила Саша.
— Ура! Санта! — закричала вона й кинулася до нього.

Він підхопив її на руки:
— Кажуть, ти була дуже слухняною в цьому році. Це правда?
— Так!
— А віршик мені розкажеш?

Вона з усмішкою продекламувала новорічний віршик і отримала свій подарунок. 
— Ого! Це ляльковий будиночок! Який красивий! Дякую! — зраділа дівчинка, відкривши подарунок.

***

Після півночі Тетяна поклала Сашу спати. Повернулася до столу, а Олександр сидів  із келихом шампанського. Він дивився на вогники гірлянди і… на неї.

— А чому ти сам? — спитала вона, сідаючи поруч.
— Ми з Аліною посварились. Не зійшлися в планах на Новий рік. Я хотів, як у вас — тихо, по-сімейному. А їй потрібен клуб, натовп, гучна музика. Ви не проти, що я прийшов?
— Ні, звісно. Але в майбутньому краще попереджай…

Вони сиділи до самого світанку: балакали,  танцювали  сміялися. Але щось у ньому було інакше.

Олександр час від часу кидав погляд на Максима.
Йому не подобалось, як той дивиться на Тетяну.
Йому не подобалось, як Тетяна посміхається йому у відповідь.

"Чого мені це не подобається? Вона ж мені ніхто… чи все-таки хтось?"

Всередині щось кололо. Він наче бачив сцену з чужого життя, але серце реагувало гостро.

"Я не пам’ятаю її. Але коли вона сміється — я ловлю себе на тому, що не можу відірвати очей. Це сміх, який хочеться чути. Це очі, в яких хочеться загубитися. Це не нормально…"

Його ревнощі душили, але він не розумів, за що ревнує.
"Вона ж не моя… Я її не люблю. Чи вже люблю?"

— Чого ти такий сумний? — запитала Аня.
— Сам не знаю... А як у Тані з цим… як його… Максимом?
— Він гарна людина. Тетяна в надійних руках.
— А вона… любить його?
— Вона щось до нього відчуває. Але це не кохання. А чому ти питаєш?
— Хвилююся за неї, — коротко відповів він.

Але в голові вже роїлися думки:
"Хвилююся? Та ти просто злишся, що вона поруч з іншим. Вона була твоя, і ти це відчуваєш, хоч і не пам’ятаєш."
"Вона поруч — і серце спокійне. Вона сміється не з тобою — і всередині темно."

— Невже ти її згадувати став? — тихо сказала Аня, пильно дивлячись на нього.
Олександр затримав подих.
— Мабуть… серцем — так. А головою — ще ні.