Глава 5: Забути його

Повернувшись до Києва, Тетяна почувалася, наче примара самої себе. Місто було тим самим — шумне, сіре, задушливе, — а вона ніби стерта, вичавлена до останньої краплі. Щось у ній тріснуло. Наче мотор, який роками працював на чистій надії, просто… заглух.

Вона сиділа на підвіконні у своїй квартирі — босоніж, загорнута в плед, із чашкою холодного чаю в руках, — і мовчки вдивлялась у каламутні силуети багатоповерхівок. У голові крутилася одна фраза: «Я більше не можу».

Цього разу вона не відповідала на його повідомлення. Не перевіряла його сторінку. Не прокручувала в голові фантазії “а що, якби…”. Вперше вона дозволила собі капітулювати.

Її руки опустилися — і не з втоми, а з болісного усвідомлення: вона не хоче більше тягнути. І в цьому внутрішньому зламі було щось очищувальне, майже священне.

Тоді вона дала шанс іншому. Не з пристрасті. Не тому, що серце рвалося назустріч. А з протесту. Із ледь чутної надії на спокій.
Максим — лікар-невропатолог. Високий, завжди охайний, зі стриманою усмішкою, у якій не було ані краплі зверхності. Він давно виявляв до неї інтерес — обережно, терпляче. І вона сказала: «Так».

У його присутності було тихо. Без гойдалок. Без обривів. Без тих порожнеч, які залишав інший. Просто тиша — обволікаюча, наче шерстяний светр.

На першому побаченні вони сиділи в маленькому кафе з вінтажними абажурами. Максим слухав. Справді слухав. Не перебивав, не кидав поспішних порад. Його очі були уважні, трохи втомлені, але теплі. І їй стало легше дихати. Хоча б на мить.

«Можливо, я зможу бути з кимось іншим…» — подумала вона, дивлячись, як він наливає їй чай.

Але коли Максим торкнувся її руки — зовсім випадково, ніжно, — щось всередині неї здригнулось. Рука інстинктивно напружилась, тіло застигло. Немов би хтось торкнувся відкритої рани. Вона опустила очі, зробила вигляд, що нічого не сталося, але внутрішній холод уже повз вгору по шкірі.

Вона переконувала себе: це новий етап. Шанс забути. Людина, яка варта довіри. Але серце стискалось у грудях, тихо й уперто нашіптуючи: «Він — не той».

І вона це знала.

Та цього разу вирішила не слухати серце. Вперше — заради себе. Або хоча б заради тиші.

***

Вона дала собі час. Спокій, уважність Максима, його здатність слухати й нічого не вимагати натомість — усе це поступово розморожувало її. Вперше за довгий час вона почала довіряти чоловікові. Не як коханцеві — як людині.

З ним було легко. Вона могла говорити про страхи, минуле, про Сашу. І він розумів. Він ніколи не тиснув. Його обійми були не дотиком до тіла — скоріше теплою ковдрою, якою її вкривали, коли вона не могла заснути. І Тетяна почала думати: можливо, з часом… прийде щось більше.

Але замість того, щоб чекати, вона вирішила: може, варто просто переступити? Включити тіло — а серце підтягнеться.

Це була її ініціатива. До неї приїхала Аня й залишилась із Олександрою, а Тетяна того вечора пішла до Максима — у темній сукні, з холодним вогнем в очах, без зайвих слів. Її пальці самі розстібали ґудзики на його сорочці, губи шукали тепло — хоча всередині вона відчувала себе скляною. Прозорою. Порожньою.

Максим був ніжним, терплячим. Торкався повільно, обережно, ніби боявся зламати. А вона — шукала в собі хоч іскру. Жагу. Нерозумне тремтіння. Але все дарма. Тіло діяло за інерцією, рухалось за пам’яттю, ніби по заздалегідь заданому маршруту, а душа сиділа в кутку, згорнувшись клубочком, як покарана дитина.

Він цілував її — ніжно, з пристрастю, починаючи з губ, спускаючись усе нижче. Але її шкіра не тремтіла. Її всесвіт мовчав.

Коли все закінчилося, вона лежала поруч, дивилась у стелю й думала: “Це був просто випуск пари. Не більше.”

Одного дня, поки Саша була в садочку, вони з Максимом вирішили прогулятись парком. Початок зими — сніг ще не вкрив усе, але падав повільно й густо. На вулицях продавали ялинки, пахло хвоєю й кавою. Вона сміялася, тримаючи Максима під руку, відчуваючи себе нарешті живою — або принаймні схожою на живу.

І тут вона побачила його.

Олександр.

Він ішов назустріч із Аліною — тендітною, з довгим темним волоссям, у короткому пальтечку, що підкреслювало її витончену фігуру. Вони йшли близько, сміялись. Він нахилився, щоб щось прошепотіти їй на вухо. І вона усміхнулася йому так, як колись усміхалась Тетяна.

Щойно його погляд зустрівся з її — час зупинився.

Його очі ковзнули по її фігурі, по руці, яку тримав Максим, по її усмішці — навмисно широкій. І в глибині його погляду вона побачила щось знайоме — ревність. Глуху, гірку, ту саму, яка жила в ній. І цього було достатньо.

Вперше за довгий час вона відчула не біль. А силу. Холодну, чітку, жіночу силу.

Вона першою порушила тишу:

— О, привіт, — сказала з легкою ноткою здивування.

— Привіт, — відповів він, не зводячи очей з Максима.

— Ой, забула вас представити. Це Максим — мій хлопець. А це Олександр і його дівчина Аліна, — сказала вона з усмішкою. — Олександр був моїм пацієнтом. І другом.

— Привіт. Радий знайомству з друзями Тетяни, — сказав Максим, потискуючи руку.

— Взаємно, — сухо кивнув Олександр. — Ви давно знайомі?

— Так, ми працюємо в одній клініці, — весело відповів Максим. — Я давно її помітив, але вона була недоступною. Нарешті мені вдалося завоювати серце цієї красуні!

Він сказав це щиро, з усмішкою, з легким блиском в очах. 

— Я радий за вас, — сказав Олександр, і його голос змінився. Став холодним. — Добре, мені треба йти.

— Бувай, — сказала Тетяна, опускаючи погляд на їхні переплетені з Максимом пальці.

Коли Олександр і Аліна відійшли, Максим стиснув її руку.

— Все добре?

— Так, — відповіла вона.

Але всередині вже нуртувало. А чому мені боляче? Він давно чужий. Він навіть не згадав, як цілував мої плечі. Як тримав мою долоню вночі. А я ще пам’ятаю запах його шиї.

Вона йшла поряд із Максимом, усміхалась, говорила щось про каву й новорічні вогні, але всередині вперше усвідомила: біль не пройшов. А вогонь, який вона хотіла розпалити в ньому — розгорівся і в ній. І тепер він палив її зсередини.