Глава 4: Запах минулого

Вони почали бачитися частіше — випадково і невипадково. Тетяна не знала, як правильно себе поводити, але трималася гідно. Вона ставала "просто другом родини", мовчазною тінню його нового життя. Спостерігала, слухала, допомагала, коли він потребував — і стискала зуби від болю, що розривав її зсередини.

Іноді вони зустрічалися на каву, іноді вона забігала до нього “випадково” — нібито була поруч. Олександр щиро усміхався, але в очах жила втома... і якась віддалена, неусвідомлена тривога.

— Збираюсь в Одесу, — сказав він одного разу, — на кілька днів. До мами. Хочу побути вдома.

— О, цікаво, — відповіла Тетяна, ховаючи тремтіння в голосі. — Я теж планувала їхати до рідних. Може... разом?

Він трохи задумався, а потім кивнув.

Через тиждень вони вирушили в дорогу. Тетяна підготувалася. Взяла з собою альбом зі світлинами, де вони разом — закохані, щасливі. Вона вірила: може, запах моря, знайомі пейзажі, дотик руки чи випадковий сміх нагадають йому. Хоча б мить. Хоча б пульс серця.

У купе вони їхали втрьох: Тетяна, Олександр і маленька Саша.

— А чого Аліна не поїхала з тобою? — спитала Тетяна, роблячи вигляд, що просто цікавиться.

— Вона працює. Не змогла взяти відпустку.

— Шкода... — Тетяна опустила очі, та в душі її переповнювала радість. Її серце билося вдвічі швидше: вони будуть разом — без сторонніх очей, без Аліни, без фальші.

Олександр грався з донькою. Їхній сміх заповнив простір. Тетяна дивилась на них і відчувала, як в грудях піднімається хвиля теплої, пекучої радості.

— Яка вона в тебе розумна… і весела! — усміхнувся він.

— Дякую. А ти добре ладнаєш із дітьми.

— Сам дивуюсь, як ми з нею так швидко подружилися. Може, колись я теж любив гратися з дітьми…

Його слова були, як подих вітру зі спогадів. Ледь чутні, але пронизливі.

Коли вони прибули, Тетяна почула його розмову з матір’ю:

— Мамо, мені здається, ми з Аліною віддаляємося. Я не розумію, що з нами.

Їхні шляхи тимчасово розійшлися. Він поїхав до себе, вона — до батьків. Увечері, коли Саша заснула, Тетяна сіла на кухні з мамою.

— Ти не уявляєш, що в мене відбувається… — почала вона, і сльози самі покотились по щоках. — Олександр... він з'явився. Прийшов до мене на прийом два місяці тому… Але він не пам’ятає мене.

— Як?.. — Мама завмерла.

— Його контузіло. Він якимось дивом вижив і опинився за кордоном. Згадав своє ім’я… потім батьків, дитинство. Але не мене. Не нас. І тепер у нього є інша.

— Доню… — м’яко мовила мати. — Ти маєш боротися. За себе. За нього. За вашу доньку.

На наступний день Тетяна дізналася, що Олександр буде на пляжі. Вона покликала з собою Аню.

— І що будеш робити? — спитала подруга, мажучи крем на ноги.

— Як і тоді. Засмагати. Чекати. І, може, він згадає.

— Подивимось... Він змінився. Постарів. Посерйознів…

Олександр помітив їх і помахав. Йшов з води, краплі стікали його плечима, сонце золотило тіло. Тетяна стискала бокал з коктейлем, холодний лід на склі контрастував із жаром під шкірою. Вона ловила себе на думці: я все ще хочу його... до болю. До нестями.

— Привіт! — весело сказав він.

— І тобі привіт. Познайомся, це моя подруга Аня. Крем від сонця дати? А то згориш.

— Було б непогано.

Вона дістала тюбик, навмисно вигнувши спину, знаючи, що він дивиться. Його погляд — повільний, гарячий, мов дотик.

— Допомогти?

— Так, якщо не важко.

Її руки торкнулися його спини — теплої, сильної. Один рух. Один спогад. Але він мовчав. Усміхався.

Нічого… ще не все втрачено.

Наступного дня — рибалка на яхті. Все, як колись. Плаття, просекко, вудка. Сонце сідає, море тихе.

— Здається, щось піймала! — крикнула вона.

Олександр став позаду, обхопив руками. Її тіло стислося в напрузі — приємній, гострій. Його дотик — знайомий. Рідний. Але... він нічого не сказав.

Коли вона обійняла його, він лише злегка торкнувся її плеча. Як друга.

Це зламало її.

Вона втекла в каюту. Відкрила пляшку. Потім ще одну. Склянка за склянкою.

Вона не могла більше мовчати.

— Олександре, — її голос тремтів, але був твердим. — Я більше не можу. Подивись!

Вона простягнула альбом. Сторінка за сторінкою — їхнє життя. Їхнє кохання.

— Це ми. Це було. Це є. А ти… не пам’ятаєш нічого?

— Таню… — його очі були повні жалю.

— Я не прошу нічого. Я просто хочу, щоб ти знав. Щоб хоч частинка тебе згадала.

Він мовчав.

— Я не пам’ятаю... Пробач.

Ці два слова розірвали її навпіл.

Тетяна мовчки зібрала фото. Серце кричало, але губи мовчали.

Вона показала йому все — фото, спогади, історії, які плекала в серці роками. Вона віддала йому правду, оголену й болючу, як рана. А він... просто не згадав.

У ту ніч Тетяна вперше по-справжньому зрозуміла: кохання — це не лише про пам’ять. Це ще й про біль, про боротьбу за людину, яка більше тебе не впізнає. І про вибір: тримати його за руку — чи відпустити, знаючи, що твоє серце залишиться в ньому назавжди.