Глава 3: Ревнощі

Тетяна вийшла на прогулянку з донькою — повільно, наче хотіла розтягнути мить спокою. Осіннє повітря було свіже, а сонце ще зігрівало долоні. Дівчинка бігала між дерев, по калюжах, збираючи листя і повторюючи, що хоче зробити гербарій. Тетяна всміхалася, дивилась на неї — таку ж руду, з такими ж зеленими очима, як у нього...

І раптом серце стиснулося.

Він.

Олександр стояв на алеї — не сам. Поруч була вона. Та сама, з лікарні. Висока, доглянута, з ідеальним макіяжем і впевненим поглядом.

Їхні руки були переплетені.

— Таню? — його голос застав зненацька. — Доброго вечора! Яка зустріч!

Вона змусила себе підняти очі, змусила вдихнути повітря.

— Привіт, — прошепотіла.

— Це Аліна, — сказав він. — Моя... дівчина. Ми познайомилися за кордоном. Вона допомагала мені в реабілітації. Я нічого не пам’ятав — де я, хто я. Вона була поруч. Вона допомогла мені. Я ж був взагалі сам, а вона приходила до свого брата — він лежав зі мною в одній палаті. І якось ми покохали одне одного і з того часу не розлучалися.

Тетяна мовчала.

— Згодом потроху згадую дещо, — додав він, опустивши очі.

— Цікаво, що згадали? — Тетяна мов ожила, почувши, що він щось починає згадувати. "Може, це щось про мене?.."

— Маму згадав. Батька. Дім у дитинстві. Шкільні роки, перше кохання. Але більше — ніби біла пляма. Лікарі кажуть, що це нормально після того, що було.

— А друзі? — Тетяна ледве вичавила слова. — Ти з кимось підтримуєш зв’язок з минулого?

— Мені казали, що друзів особливо не було, — знизав плечима. — Аліна казала, що коли мене знайшли, ніхто не шукав. Лише мама, і то... вона майже одразу змирилася.

У Тетяни в голові гуділо. Як?! Як вона могла сказати, що його не шукали? Як його мама могла не сказати про неї? Про них? Про те, що він мав наречену... і дитину?

— У тебе... все добре? — його голос став м’якшим.

— Так. У мене — чудово. А що з тобою трапилось, що ти втратив пам’ять — не пам’ятаєш теж?

— Ні, не пам'ятаю. Але мені сказали, що я був військовим. Коли мене знайшли — на мені була форма. Без шевронів, без документів. Напевно, потрапив під сильний обстріл, мене контузило... і я просто біг куди очі гляділи. Так і опинився за кордоном. А там — прикордонники, лікарня. Дуже тяжкий стан...

— Ох, як же тяжко тобі було… — прошепотіла Тетяна.

— Так, але ми впорались, — сказала Аліна, обіймаючи його ще сильніше.

— Мамо, дивись, які листочки я назбирала! — радісно підбігла донька.

— Вау, молодець, крошко. Познайомся, це Саша, а це Аліна — мої нові знайомі.

— Привіт! — крикнула дівчинка. — Я теж Саша!

— Ой, так у нас з тобою найгарніші імена, — посміхнувся Олександр.

— У тебе є донька? Скільки їй?

— Мені скоро чотири! Я вже доросла!

— Так, моя зірочка, ти доросла. Біжи ще жолудів назбирай — і підемо додому.

— Ти заміжня? — запитав Сашко.

— Ні... — як же їй хотілося сказати, що це його донька.

— Вона в тебе просто красуня, — сказав він.

— Дякую.

***

Удома.

Тетяна сиділа в темряві. Донька заснула, обійнявши свого зайця, а вона тримала в руках стару світлину — ще з пляжу, де вони вперше зустрілися.

— Як ти міг не згадати нас?.. — прошепотіла в тишу. — Як вона могла мовчати?..

Їй так хотілося піти до нього. Покласти перед ним фото, розповісти про ті вечори, про перше "люблю", про доньку, що носить його риси. Але лікар у ній кричав: ні. не можна. це — травма. не шокуй його.

Вона була лікарем. Вона знала, що робить пам’ять із людиною після пережитого жаху. Але вона також була жінкою. І матір’ю.

Її роздирали ревнощі й розпач.

Це був її чоловік. Її кохання. Її біль.

І тепер — її мовчання.

***

Наступного дня вона набрала номер свекрухи.

— Доброго дня. Відгадайте, кого я зустріла? Не вгадаєте. Вашого сина. Батька моєї доньки! — голос Тетяни тремтів. — І знаєте, в якому шоці я була, коли дізналася, що ви знали, що він повернувся?

— Таню... — відповів приглушений голос. — Я хотіла сказати. Але він нічого не пам’ятав. Він був зовсім інший. Перші місяці — це був не мій син. Лише тілом...

— А чому ви мені не подзвонили? — в очах Тетяни палала образа. — Чому ви йому нічого не сказали про нас? Про доньку? Ви ж знали, що я його шукала. Довше всіх вас! Не треба оправдань. Скажіть правду.

— Я боялася, Таню... Боялася, що він не витримає. Що це зламає його. Лікарі забороняли навантажувати пам’ять. А коли він трохи оговтався, з’явилася та Аліна. Вона була поруч, вона була потрібна йому. І я не змогла... не мала права втручатись. Пробач...

Тетяна мовчала. Сльоза впала на долоню.

Вона не знала, пробачити — чи знову замкнутися в собі.

Але точно знала одне: правду вже не приховаєш.