Глава 2: Повернення болю

Тетяна не спала майже всю ніч.
Сиділа на підвіконні, загорнута в плед, з чашкою чаю, який давно охолов. Місто спало, а вона — ні.

Він.
Він повернувся.
Живий. Справжній. У її клініці. У її кабінеті.

І він її не впізнав.

— Як… як він міг? — прошепотіла вона сама собі, торкаючись губ, що тремтіли. — Як серце може забути?..

Вранці вона зібралася раніше, ніж завжди. Але замість роботи рушила до відділення неврології.

Її колега Олена, яка проводила МРТ Олександру, саме закінчила зміну. Тетяна перехопила її в коридорі й майже силою завела вбік.

— Він… втратив пам’ять?

Олена глянула на неї з жалем.
— Таня… так. Ймовірно, через контузію і тривалий стрес. Пам’ятає дитинство, батьків, уривки минулого, але… ні тебе, ні друзів, ні спільного життя — нічого.

— А як же я?! — голос Тетяни зірвався. — Як він міг пам’ятати всіх, крім мене?

Олена мовчала. Відповіді не було.

— Він зможе мене згадати? Що мені робити?

— Шанс є, хоч і невеликий. Ти можеш допомогти йому — повторити сцени з вашого життя: першу зустріч, перший поцілунок… Але, благаю, не кидайся до нього з правдою. Це може спричинити сильний емоційний шок.

— Добре… Дякую тобі, Олено.

***

Того ж дня на прийом знову прийшов Олександр — зі своєю дівчиною. Висока, із глянцевим волоссям, вона впевнено тримала його за руку.

— Доброго дня. Прошу сторонніх вийти, — холодно сказала Тетяна, дивлячись на неї.

— Вона не стороння, вона моя рідна людина. Я хотів би, щоб вона залишилася, — відповів він.

— Вибачте, але в нас так не дозволено.

Вона оглянула рентген, призначила лікування. Наступний прийом — за два тижні.
Він вийшов. Тетяна залишилась на місці, стискаючи в пальцях старе фото — те саме, де вони вдвох на пляжі. Щасливі. Закохані.

Це фото вона колись сховала в кишеню весільної сукні.

***

У двері постукав колега — Максим. Відданий, уважний, гарний невролог, якого цікавила не лише робота Тетяни.

— Привіт. Ти якась сумна сьогодні… Щось трапилося?

Тетяна задумалась. Можливо, варто поговорити саме з ним — з лікарем, а не другом.

— Це фото… Тут я з Олександром. Ми планували весілля. Але він зник — і ось, після чотирьох років, він знов тут. Прийшов на мій прийом. Та він… він не пам’ятає мене. Він пам’ятає батьків, але про мене — нічого. І я не розумію, чому його рідні нічого не сказали мені. Чому не розповіли йому про мене?

Максим зітхнув.
— Важко… Він і справді приходив до мене. І я маю для тебе не надто радісну новину: в нього дисоціативна амнезія. Шанс, що він згадає тебе — приблизно 15%. Можливо, тобі краще відпустити його. І не мучити себе…

Тетяна мовчала.

---

Того вечора, коли вона поверталась додому, її зустріла донька — така ж руденька, як вона сама.

— Мамусю, а коли в мене буде тато? — раптово запитала дитина.

Тетяна застигла. Її дихання урвалося.

— Він… він уже є, — прошепотіла вона. — Просто ще не знає про це.

І тієї ночі вона нарешті зрозуміла: мовчати більше не можна.
Але як сказати правду тому, хто не пам’ятає тебе… зовсім?