Глава 1. Тиша після бурі

Тетяна прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник.
Її тіло вже давно жило за розкладом маленької дівчинки, яка спала у сусідній кімнаті, обіймаючи свого улюбленого зайця.

Їй не снився Олександр уже багато місяців. Раніше — снився щодня. Тепер залишилась тільки порожнеча в грудях, яку вона навчилася носити в собі мовчки.

Чотири роки тому він зник. Без сліду. Без прощання. Без похорон.
Вона чекала. Потім шукала. Потім благала. Потім здалася.

Вони з донькою переїхали до Києва, почали нове життя. Вона працювала в приватній клініці травматологом. Дочка ходила в садочок. І хоча біль часом нагадував про себе, Тетяна навчилася бути сильною. Бо мусила.

Того дня її зміна почалась звично: заповнення карт, огляд пацієнтів, кава, яку не встигла допити. Але щось було не так. Адміністратор шепнув:

— Там новий пацієнт. Історія мутна. Каже, що тільки рік як повернувся до України. Досі жив за кордоном. Документів майже нема. Хтось порекомендував нашу клініку.

Тетяна звично переглянула історію, але ім’я змусило серце забитися сильніше.
Олександр Коваль.

Це ж просто збіг. Так? Це ж розповсюджене прізвище…
Її долоня здригнулася, коли вона взяла папку.

Вона зайшла в оглядову — зібрана, холодна, лікарка.

І все… зупинилося.

На кріслі сидів він.
Той самий. Справжній.
Міцніший, трохи старший, із новими рисами в обличчі — але його очі залишились тими самими.

Він подивився на неї спокійно.
Зовсім спокійно.
Ніби бачить уперше.

— Добрий день, — сказав. — Ви лікар?

Тетяна ледь стрималась, щоб не зробити крок назад.
Стиснула кулак — майже до болю.

— Так. Я — ваш лікар, — відповіла рівно. І цього разу вона не заплакала.
Але в грудях усе закричало:
«Ти. Ти живий. Ти повернувся. Але чому ти не пам’ятаєш мене?»

Коли він пішов, зачиняючи за собою двері кабінету, Тетяна залишилась нерухомо стояти.
Тиша знову розлилася навколо, але тепер вона була іншою — важкою, задушливою.

Її руки тремтіли.

Він сидів перед нею. Говорив. Усміхався.
І не згадав. Не запитав.
Навіть не здригнувся, коли почув її ім’я.

Тетяна повільно сіла в крісло, ніби коліна вже не тримали вагу.
Всі слова, які вона хотіла сказати йому протягом чотирьох років, розтанули.
Залишився лише шок.

Вона натиснула кнопку на диктофоні, яким записувала консультації, але забула вимкнути — і в тиші пролунав його голос:
«Мене звати Олександр Коваль. Я нещодавно повернувся до України. До того — був за кордоном. Голова трохи болить останнім часом… І плече, отут, коли піднімаю руку — різкий біль. Ще коліно турбує — після старої травми, ніби знову запалилось…»

Вона різко вимкнула звук, натиснувши так, що палець побілів.
Її груди стискалися. Немов усе повітря вийшло з кімнати разом із ним.

Він жив.
Він був тут.
І він її не пам’ятав.

«А де ти був усі ці роки? Чому не шукав мене? Як ти міг забути… нас?»

Тетяна нахилилась, обхопила голову руками. Її погляд упав на папку пацієнта.
Олександр Коваль. 36 років. Скарги: біль у правому плечовому суглобі при русі, періодичний біль у колінному суглобі (ліва нога), можливо — реактивація старої травми. Напруження у м'язах шиї. Супутньо — головні болі, проблеми зі сном.

Її долоня лягла на живіт — тепер уже не вагітний. Тепер він належав лише їй і тій маленькій дівчинці, яка чекала вдома.

— Ти не пам’ятаєш мене… Але я пам’ятаю кожну секунду нашого життя, — прошепотіла вона в порожнечу.

Сльоза впала на стіл.

А потім ще одна.

Вона не кричала. Не ламала нічого. Просто… сиділа.
Як і чотири роки тому. У той самий день, коли він не повернувся.

Але цього разу — він таки повернувся.
І це було ще болючіше.

***

Ключ клацнув у дверях, і Тетяна зайшла до квартири, тримаючи доньку за руку. Дівчинка пританцьовувала, міцно стискаючи в долоні малюнок, який весь час загинався у кутах.

— Обережно, Сонечко, не наступи на кішку, — м’яко сказала Тетяна, коли сірий клубочок лінивого кота перекотився з килимка в коридорі.

— Мам, а ти точно йому передаси мій малюнок? — донька підняла очі. Ті самі — глибокі, зелені, як у нього.

— Якщо буде можливість — обіцяю.

— Там усе правильно, так? Це ми, і ти в білій сукні, а він в костюмі, і я з квітами! І кішка в банті!

Тетяна посміхнулась, хоча всередині щось стискалося болем.

— Усе ідеально. Хочеш, я повішаю малюнок на холодильник?

— Ні, він для тата. Якщо він раптом згадає і прийде — щоб побачив.

Тетяна зняла пальто з дитини, поправила їй капюшон курточки.

— А як ти думаєш, він ще прийде?

— Прийде, — впевнено сказала дівчинка. — Просто він, мабуть, дуже втомився. Як ти, коли багато пацієнтів.

Тільки я втомилась чекати. А він — втомився згадувати.

Вони зайшли на кухню, кішка стрибнула на підвіконня, дивлячись у вікно. Тетяна поставила чайник.

— Мам, а він ще любить нас?

Тетяна сіла поруч і притисла доньку до себе.

— Якщо ти намалювала серце — він згадає, як сильно любив.

А я? Я маю забути чи триматися за це, поки не зламаюсь остаточно?

Тиша в квартирі знову стала густою, але вже не порожньою. Бо поруч була вона — їхня дочка. І поки вона вірить, Тетяна не має права зупинятися.

***

— Ну і скільки ще ти збираєшся мовчати? — голос Ані лунав з телефону чітко, як постріл. — Я вже третій день не можу до тебе достукатись!

— Привіт, — Тетяна видихнула у слухавку, поки донька в кімнаті будувала з кубиків «замок для кота».

— Привіт... Це все, що ти можеш сказати? Ти мені не писала, не дзвонила... А потім я бачу, що він з’явився?! І ти мені нічого?!

Тетяна вийшла на балкон, притискаючи телефон до вуха.

— Я сама не знаю, що з цим робити, Аню. Він прийшов до мене на прийом... з болем у плечі та запамороченнями. Сказав, що впав із драбини. І... він не впізнав мене. Взагалі. Ні мене, ні...

— Ні доньку?