Глава 20.3

— Це ти зробив? — видихнула я, відступаючи на крок вздовж берега. — Навіщо?

Ліріель не квапився з відповіддю, дивився прямо на мене і продовжував всміхатися.

— Навіщо ти так з Тіреном?! — я сама не розуміла, чому задкую, та це здавалося зараз найлогічнішим. — Витягуй його тепер! 

Я майже не хвилювалася за життя хлопця. Мені раз у раз повторювали, що фейрі безсмертні і майже нічого не здатне їх вбити. Та те, що він досі не з’явився на поверхні озера трохи непокоїло.

— Він заважав, — Ліріель відступив від дерев і попрямував у мій бік.

Я знову відступила на крок, не розуміючи, що зараз взагалі відбувається.

Вода за моєю спиною забулькотіла. Я почула сплеск, озирнулася. У центі озера сплив Тірен, відкидаючи мокре руде волосся з обличчя. Відпльовуючись від води. 

— Тірене! — я полегшено видихнула, втративши Ліріеля з поля зору лише на мить.

— Впіймав! — голос пролунав настільки поряд, що коли на мене впала тінь, я спіткнулася і ледве не полетіла у воду. Тільки чужа рука, яка схопила мене за передпліччя і стисла до болю, утримала на місці.

— Що ти робиш?! — я сіпнулася. — Пусти мене! Це все не смішно!

— Не смішно? — Ліріель нахилився до мене, в чорних очах була якась лякаюча безодня. — А чому якійсь людині має бути смішно, га?

— Мірандо! — крик Тірена пролунав від озера. — Мірандо, тікай!

Щось штовхнуло мене вбік. І тільки після того, як фейрі, що тримав мене за руку, пирхнув і розвернувся до озера, я зрозуміла, що щойно сталося.

— Недостатньо. Невже, твій батько не навчив тебе магії?

Це питання було кинуто у бік Тірена, який намагався виплисти на берег, простягаючи у наш бік руку. Та за мить його якоюсь неймовірною силою висмикнуло у повітря і знову відкинуло у центр озера з глухим сплеском.

Тірен скрикнув, змахнув руками і знову зник під товщею води.

— А ти, — Ліріель повернувся до мене, стискаючи руку до скрипу кісток. Я сичала крізь зуби, та не дозволяла собі закричати від болю. — Ти станеш гарною причиною.

— Причиною? — просичала я крізь зуби, намагаючись звільнитися. — Пусти мене! Ти збожеволів?! Я розповім Володарю!

Я скинула праву долоню, намагаючись відштовхнути від себе фейрі. Вклала всю силу у це, та замість того, щоб звільнитися, тільки боляче вдарилася. Наче камінь намагалася відштовхнути, а не когось з крові та плоті.

— Пусти мене! — я рвонулася з усієї сили. Вдарила фейрі по руці. Вчепилася нігтями в його пальці, намагаючись розтиснути. 

Та Ліріель тільки розсміявся, а його пальці стиснулися з такою силою навколо мого передпліччя, що в очах потемніло.

— Годі, Мірандо, — фейрі смикнув мене на себе. — Ми вже запізнюємося.

Куди запізнюємося? Чому він поводить себе як останній покидьок?

Темрява вдарила в обличчя до того, як я встигла хоча б спробувати знайти відповіді на ці запитання. Шлунок підстрибнув до горла.

Він мене переносить кудись! Покидьок!

Трясця цій магії! Щоб її!

Пальці з моєї руки зникли, і я втратила рівновагу. Земля боляче вдарила у коліна і долоні, перед очима пливло.

Я кліпнула, намагаючись відігнати темряву, вчепилася пальцями у камінь.

Першим, що я побачила, був той самий сірий нерівний камінь під долонями. Наступним відчула порив холодного вітру у спину, від якого шкіру вкрили сироти. Скосила трохи погляд…

Шлунок підстрибнув до горла, коли я побачила, що камінь закінчується глибоким урвищем. Крихітні постаті дерев десь унизу були не більше за дрібну комашку. Новий удар вітру був такої сили, що я трохи з’їхала по каменю вниз.

У животі щось обірвалося.

Я рвучко підвела голову. 

Скеля. Я майже на вершині якоїсь клятої скелі. На невеличкому кам’яному уступі. А внизу… внизу…

Ні! Не дивитися униз! Не дивитися! Інакше…

Та погляд все одно ковзнув у бік обриву. Він за два кроки від мене. За два кляті довбані кроки! Так близько! Так… 

Страх ударив у груди, коли кілька камінців прокотилося повз і полетіли униз.

Та не це було самим лякаючим. Зовсім не це.

Варто було повернути голову в інший бік… Туди, де стояв Ліріель…

Стіна темряви виявилася настільки близько, що, здавалося, я могла доторкнутися до неї, якби простягнула руку. Ця темрява… вона пульсувала, тремтіла. Наче жива. 

Щоки заніміли, я не відчувала у цю мить власне обличчя. А по руках пробігло дивне відчуття поколювання. Наче хтось увігнав у мене сотню голок.

— Вставай, Мірандо, — Ліріель простягнув мені руку. — Час рушати.

— Куди рушати? — прохрипіла я, вчепившись у камінь і не збираючись випростовуватися. — Поверни мене! Гаспар, якщо дізнається, що ти зробив…

— То що він зробить? — всміхнувся чоловік. Вітер раз у раз смикав його плащ та каптур, напевно і самого фейрі штовхав. Та він цього, здавалося, не відчував.