Глава 20.1

Ривок, і темрява розчинилася, виплюнувши мене на березі незнайомої водойми.

Я кліпнула, намагаючись зорієнтуватися після чергового магічного перенесення. Шлунок, здавалося, вже починав звикати до цих стрибків, адже нудило менше, ніж минулого разу.

Та це перенесення і відчувалося якось інакше. Може, магія молодших фейрі відрізняється від більш досвідчених?

Я поки прикусила язика, не бажаючи злякати хлопця, який міг згодитися для більш нагальних відповідей, роззирнулася.

Ми стояли неподалік великого темного озера, похилі берега тягнулися до водойми, а ліс, який ріс колом, відступив від води буквально на кілька кроків. Десь позаду почувся невпевнений спів птахів, та майже миттєво змовк.

— Де ми? — поцікавилася я, зупиняючись поглядом на Тірені, який задоволено посміхався, стоячи так близько до кромки води, що ще трохи і промочив би ноги.

— Недалеко від Межовини, — з посмішкою відповів він, підставляючи обличчя сонцю. — Гори он там, бачиш?

Він розвернувся і махнув рукою собі за спину. Над верхівками високих дерев десь вдалині дійсно виднілися скелі і та сама стіна темряви.

— Тут гарно, правда? — Тірен вже заворожено дивився на воду. Його руде волосся ледь ворушив легкий вітерець. — Мені це місце показав батько. Він казав, що воно дуже схоже на озеро, біля якого я народився. Тут таке саме повітря, — хлопець повільно набрав повні груди повітря і всміхнувся. — Тут так само багато магії. Ти це відчуваєш, Мірандо?

— Я… не знаю, — чесно відповіла я, дослухаючись до власних відчуттів. Наче звичайний спокійний ліс навкруги, нічого такого.

— Спробуй відчути, — Тірен повернувся до мене, широко всміхаючись і простягаючи руку. — Ну ж бо, я вірю, що і люди на це здатні. Давай допоможу.

Я повільно підняла руку, взяла хлопця за долоню і зробила крок до озера.

— Заплющ очі, — мовив він, я послухалася. — А тепер вдихни.

Я виконала і це, затримавши подих.

— Відчуваєш, як поколює в грудях? — шепіт пролунав збоку. — Це магія. Наша магія. Вона просочує повітря. Так казав батько.

Я не відчувала ніякого поколювання, здається. Та не квапилася визнавати це.

— Шкода, що він ніколи більше не відчує цього…

Я розплющила очі і покосилася на Тірена:

— Він?..

— Так, загинув, — рудий фейрі дивився на мене, посмішка згасла на обличчі. — У війні з людьми.

— Мені дуже шкода, — я стисла долоню хлопця у пальцях.

А усмішка знову запала на обличчі Тірена:

— Це так дивно! Матінка каже, що люди всі злі. А ти не схожа на злу людину, Мірандо! Не схожа на тих, хто увігнав залізо в мого батька!

Я ніяково переступила з ноги на ногу:

— Гадаю, я така не одна. Просто про ваш народ не говорять серед людей… 

— Тобто? — Тірен відпустив мою руку, насупившись. — Як це не говорять?

— Ну-у-у, — я провела правою долонею по лівому плечу. — Я от дізналася про фейрі тільки опинившись тут. І я сама не розумію, як людям вдалося приховати це все… ще ж і війна була…

— Тобто, — він кліпнув, — хочеш сказати, що люди не знають? Не знають, що зробив для вашого народу Володар?!

— Ну-у-у, — повторила я, не знаючи, що відповісти. — Хтось, напевно, знає… Мій батько, наприклад, має знати. Але… більшості нічого невідомо.

Тірен гмикнув, опустивши погляд. А я не змогла змовчати і обережно поцікавилася.

— А що для нашого народу зробив Володар?

Фейрі важко зітхнув, продовжуючи дивлячись на озеро.

— Тірене? — я нетерпляче покликала юнака.

— Все це, — пробурмотів фейрі. — Все це він зробив для людей. Так каже матінка.

Я закусила губу, боячись ще сильніше тиснути зараз на Тірена. Та дізнатися хотілося неймовірно сильно.

— Ти про стіну темряви кажеш?

Фейрі скосив на мене погляд, сумно всміхнувся:

— Не лише, Мірандо. Він пожертвував усім, щоб зупинити війну. А люди про це навіть не знають. Це сумно.

— Так, — погодилася я, сподіваючись, що за мить зможу витягнути з нього ще щось. — Дуже сумно, згодна з тобою.

— А я не люблю сум! — Тірен випростався і випрямив плечі. Посмішка знову заграла на його обличчі. — То що, повеселимося?

Разом із цим питанням у нього в руках просто з повітря з’явилася скрипка. Поліроване чорне дерево прикрашено золотистим сяйвом.

Я спробувала приховати розчарування, яке розлилося у грудях.

Ні, мені звісно ж хотілося і мелодію почути, яка здатна прикликати кельпі, і самого водного коня побачити зблизька, але… Але відповіді на безмежну кількість запитань хотілося почути більше.

Та Тірен уже був не тут. Він підіймав скрипку, впираючи її у ключицю.