Глава 19.4

— Моя черга, — мовив Ортеф, підводячись із крісла.

Він обвів усіх поглядом.

— Історія буде короткою, але сподіваюся, що заплутаною.

Хтось засміявся. Хтось поставив двісті років на те, що Ортефу не вдасться обманути.

— Одного разу я зустрів чоловіка, — промовив фейрі, загадково всміхаючись, — який помер сто років тому. Ми розмовляли про погоду, про врожай, про те, чи добре родить цього року яблуня в старому саду. Він поскаржився, що яблука стали кислими, а колись були солодкими. Я порадив удобрити землю. Він подякував і пішов. І тільки після цього я згадав, що він помер. І що саду того більше не існує. Та я удобрив землю, і невдовзі виросло дерево. І плоди його були такі ж солодкі, як і колись.

— Помер чи цього чоловіка вбили? — гмикнули збоку.

Ортеф не відповів, тільки розвів руками:

— Ні, від мене підказок ви не дочекаєтеся. Ну що, в кого які думки?

Я насупилася. Адже якщо мало минути стільки часу, щоб виросло нове дерево і дало яблука… то по який бік тієї чорної стіни все відбувалося? А і… чи про справжні яблука він зараз розповідав? І той чоловік… людина чи ні?

Я супила брови, намагаючись випередити фейрі і спробувати, хоча б щось зрозуміти з почутого. Та історія Ортефа була… такою, що важко було зрозуміти, в яку мить він щось приховав і коли вивернув все навиворіт.

Я знову згадала справжню і почуту історію його попередниці і важко зітхнула. Напевно, я ще не скоро зможу ловити фейрі на слові, щоб зрозуміти справжній сенс.

— Мірандо! — рудий фейрі встав з-за столу помітивши мене і, здавалося, в мить забув про гру, за якою спостерігав. — Не бажаєш доєднатися до гри?

Фейрі за столом замовкли, хтось обмінявся поглядами, хтось покосився на мене.

— О ні, — я змахнула руками, відчуваючи себе на в своїй тарілці. — У вас занадто високі ставки для мене.

— Для мене теж, — Тірен почервонів і поквапився відійти від столу, за яким вже почали відновлюватися розмови. — Може, тоді тебе зацікавлять інші розваги?

Айрін невдоволено покосилася на Тірена, який підійшов до нас, та відганяти, як ту дівчину, не стала.

— А які ще є розваги? — поцікавилася я, краєм вуха дослухаючись до розмов за столом. Та поки нічого, що могло вказати на справжню історію Ортефа, почути не вдавалося.

— Тобі ж сподобалися кельпі, правда? — Тірен ступив ще на крок до мене, закриваючи спиною більшу частину гри за столом. Золоті очі спалахнули цікавістю. — Може, хочеш поглянути на одного ближче? У мене є власний кельпі!

— Власний кельпі? — я насупилася, згадуючи тих водяних коней. І щось вони не дуже були схожі на приборканих.

— А як вони танцюють! — закотив очі Тірен. — Такі граційні! Такі красиві! Під місячним світлом! 

— Танцюють?

— О так! — він простягнув руки до стелі. — Коли місяць входить у повну силу, вони виходять на берег і кружляють. Повільно так, плавно. Їхні гриви світяться, а копита не торкаються землі. Це найкраще видовище!

Айрін поряд кашлянула, та Тірен цього не почув.

— А ще вони полюбляють музику, — додав він, нахиляючись до мене. — Особливо скрипку. Якщо грати тихо, вони підпливають ближче. А якщо голосно, то ховаються.

Я слухала і не могла відвести погляду. Він був таким живим. Таким щирим. Зовсім не схожим на інших фейрі.

Він замовк на півслові, прикусив губу. Потім озирнувся до гравців за столом, та нікому з них не було до нас діла.

— Ходімо, я покажу тобі свого кельпі… Ні, ну тобто, — Тірен зашарівся, — він не зовсім мій, звісно. Він приходить, коли я граю на скрипці. Стоїть у воді й слухає. Іноді підходить зовсім близько. Я можу торкнутися його морди… Може, колись і осідлати зможу.

І так щиро посміхнувся, що я не змогла не відповісти йому на посмішку.

А потім тільки звернула увагу на Айрін, яка дивилася на Тірена з таким виразом, наче хотіла схопити його за довге гостре вухо і випхати кудись за двері.

— То що? — спитав Тірен, і в його золотих очах загорівся вогник. — Я можу зіграти і прикликати кельпі. Хочеш це побачити?

Я вагалася одну коротку мить.

— Хочу, — кивнула і охнула, коли фейрі схопив мене за руку і потягнув до виходу. Я ледве встигала перебирати ногами в своїх чоботях.

— Тірене! — окликнула Айрін. Голос пролунав різко, та Тірен навіть не озирнувся до жінки.

— Ми ненадовго! — кинув через плече. — Я поверну її! Так і перекажи Володарю!

Я встигла помітити, як обличчя Айрін перекосилося. Та гнатися за нами вона не збиралася. Напевно, це не суперечило наказам Гаспара. Що добре. Бо, здається, єдиною істотою у Межовині, яка могла мені щось розповісти, був саме цею молодий хлопець.

І це… це було дуже і дуже добре. Як і те, що невдовзі я зможу ближче побачити кельпі.