Глава 19.3

— Яка? — знову повернулася до столу, за яким поки нічого цікавого, на мій погляд, не відбувалося. 

Фейрі повільно розмовляли, пили з келихів хто червону рідину, хто золотаву, яка навіть трошки сяяла. Здається, таку вони всі пили на нашому з Гаспаром весіллі.

— Зараз почнеться гра, — Айрін все ж наблизилася до мене, стала поряд.

— Яка гра? — зітхнула я, дратуючись від того, що кожну відповідь треба ледве не витягати з неї.

— Гра у брехню, — я почула, як жінка всміхнулася.

Я повернулася до неї, насупившись.

— Але ж… ви не можете брехати, ні?

Мені так часто повторювали цю фразу, що я і сама в неї вже вірила.

— Саме у цьому і полягає гра, — відповіла Айрін, дивлячись перед собою. — Напряму брехати ми не можемо, та можемо грати словами, перевертати факти, розповідати тільки те, що хочемо. І сьогодні якраз гра, в якій всі вони будуть розповідати правду, але так, щоб вона пролунала, як брехня. Це цікава гра.

Я гмикнула, думаючи, що легко зможу їх усіх обіграти у цій дивній грі. 

— Починається, — Айрін зробила крок до столу. Я наздогнала її за мить.

Все ж таки цікаво побачити, як буде відбуватися ця гра.

— Слухайте уважно, Мірандо, — додала жінка. — Зараз пролунають історії, які доведеться розгадувати. Перемагає той, хто розповість історію, яку ніхто не розгадає.

За трикутним столом почувся рух. Жінка відсунула від себе келих, чоловік з довгим сірим волоссям поклав долоні на стільницю, підсуваючись.

— Ставлю сотню років! — мовив один з гравців, підіймаючи підборіддя.

— Якось замало, Ефле, — розсміялася жінка з білявим волоссям, заплетеним у чотири товсті коси. — Минулого разу ти поставив п’ятсот.

— І програв, — підтримала жінку її сусідка зліва.

Дзвінкий сміх прокотився за столом.

Ефле насупився і гмикнув:

— Це перша гра, бажаєте поставити більше?

— Двісті п’ятдесят! — мовив чоловік, якого я впізнала за мить. Він підходив до нас з Гаспаром на весіллі. Ортеф, здається?

— Я тоді пропущу цю гру, — розсміялися з іншого боку столу, і я знайшла поглядом ще одне знайоме обличчя.

Тірен відсунувся від столу.

— Твоя мати взагалі знає, що ти тут? — пирхнув хтось, а Тірен кинув на того незадоволений погляд.

— Починаймо гру, — перервав сварки гучний голос світловолосої фейрі у синій сукні. — Я почну. Ставки всі зробили?

Хтось квапливо змахнув рукою у бік столу, наче кинувши щось. Та я не побачила нічого, що могло б впасти на поверхню.

— Тепер так, — Ортеф кивнув жінці. — Давай, Сієлло, здивуй нас цього разу.

Жінка випросталася у кріслі, її світлі очі ледь блиснули. Перехопивши келих з золотавим напоєм, вона всміхнулася, повільно зробила ковток, а потім заговорила.

— Якось я побачила дзеркало, — промовила вона, переводячи погляд з одного учасника гри на іншого. — Та у тому дзеркалі з’явилося не моє обличчя, а обличчя чоловіка. Я його до цього ніколи не бачила. Він наказав мені взяти його за руку. Я простягнула руку, і мої пальці пройшли крізь скло.

Вона зробила коротку паузу, знову зробила ковток з келиха і продовжила.

— Він переніс мене у залу, яка була завішала дзеркалами. У кожному дзеркалі була я, але несправжня я. Одна всміхалася, інша я плакала. Одна тримала в руках корону, а інша стояла на колінах перед троном. Той чоловік наказав обрати мені одну з версій, якою я хочу стати. Я обрала усміхнену. Чоловік поцілував мене і відпустив. Більше я його ніколи не бачила.

Вона обвела всіх поглядом, хитро всміхаючись.

— Дзеркало, яке кудись перенесло, як цікаво. Звичайне дзеркало, Сієлло? — поцікавився чоловік у чорному з правого боку.

Вона всміхнулася.

— Звісно, що ні. Воно було у кам’яній рамі.

— Скільки було версій тебе? — примружившись, поцікавилася її сусідка.

— Багато, та я обрала лише одну, — з посмішкою покосилася на руду жінка, а потім відкинулася на спинку крісла, склала руки на грудях. — Нумо, ваші версії?

Гравці зашуміли. Хтось вигукував якісь слова, та частина тонула у гулі голосів. Частина ж була іншою незнайомою мені мовою.

Тірен аж підстрибував у кріслі і притискав долоні до рота, наче вже знав справжню відповідь, але не міг дозволити собі вимовити її.

— Дзеркала не здатні переносити у просторі! — пирхнули поряд настільки чітко, що я нарешті розрізнила слова.

— Можуть, — огризнулися збоку. — Дзеркало Королеви здатне!

— Воно втрачене! — відмахнувся Ортеф. — А Сієлла не була при дворі королеви, щоб користуватися ним.

Сієлла ж всміхалася, пила з келиха, який не пустів, і мовчала, спостерігаючи за тим, що почалося за столом.

— Ми не видаємо сни тут за дійсність, сподіваюся, ти про це не забула, — надула губи жінка з довгим фіолетовим волоссям.