Глава 19.2

— В сенсі «навіщо»? — я насупилася, не розуміючи питання. — Бо ти чогось хочеш. А ти зараз… виконуєш роботу, яку не мала б. Тому… я ж можу тобі якось…, — я ледве не сказала «віддячити».

Жінка ще мить свердлила мене поглядом, потім повільно звела підборіддя:

— Забудьмо про це. Мені дійсно нічого зараз від вас не треба, Мірандо.

Виглядало, як брехня. Та брехати вони не могли, тому я тільки знизала плечима і знову покосилася на стіну темряви, яка височила за гірськими верхівками. Питань з приводу цього незвичного феномену у мене було ще досхочу. Та навряд чи Айрін вирішить зі мною поділитися чимось новим, а значить…

— Твій народ досі святкує? — поцікавилася я. — Перегони ще тривають? Кельпі мене зацікавили.

— Ні, перегони скінчилися, — відгукнулася вона. — Та свято триває.

— І чим зараз розважаються фейрі? — я нахилила голову. — Мені можна туди потрапити?

— Бажаєте побачити наші розваги? — здивовано підняла брову служниця.

— Ну не в чотирьох же стінах мені сидіти, — я покосилася на непривітний магічний  будинок. — Розважатися не тільки ви полюбляєте.

Я зробила крок до Айрін, вирішивши, що ми вже про все домовилися, і перехопила її погляд, який впав вниз. На мої чоботи, які промайнули під спідницею, коли я її підняла.

Айрін скривилася так, наче побачила щось настільки гидке, що зачепило її за живе.

— Щось не так?

Вона звела погляд. На обличчі фейрі досі трималася гримаса відрази.

— Що це за взуття? — одними губами прошепотіла вона. — Воно не личить цій сукні!

— І що? — я хитнула головою. — Воно єдине, яке мені за розміром. Це важливіше.

— Ні! — обурено вигукнула вона, а я аж відсахнулася від несподіванки. — Воно страшне! Воно… воно…

Айрін, здавалося, почала задихатися.

Я ж застигла, не очікуючи подібної реакції на таку дрібницю. Наче не на бал збиралася, могла собі дозволити кинути виклик звичками моди.

— То що там з розвагами? — нагадала я.

Айрін ще мить мовчала, шоковано дивлячись на мене. А потім, судячи з усього, з неймовірним зусиллям стерла зі свого обличчя гримасу огиди.

— Так, я можу вам показати наші розваги, — відсторонено відгукнулася вона. — Та може ви спочатку…

— Тоді, ходімо, — я першою простягнула їй руку. Чомусь мені сподобалося те, як травмувалося її відчуття прекрасного моє взуття, і я не збиралася зараз нічого змінювати у своєму зовнішньому вигляді.

Айрін підібгала губи, та більше не наважилася нічого казати. Перехопила мою руку, темрява вдарила в очі, шлунок підстрибнув до горла.

Світло повернулося не одразу. Спочатку я почула повільну тягучу музику. Тільки потім кліпнула кілька разів і усвідомила, що стою в якомусь приміщенні зі стінами з білого каменю. Висока стеля, кілька колон, перед нами прочинені двостулкові двері, що ведуть до світлої зали, в якій щось відбувається.

Першою думкою було: Вона повернула мене у маєток!

Та навіть якщо і так… саме тут відбувалося щось цікаве.

Струснувши головою, відганяючи гул, який стояв у вухах, я підхопила спідницю і покрокувала до розчахнутих дверей.

Крок через низький поріжок, і ось я вже у величезній залі з високими вікнами. Джерело музики поглядом не знайшла, проте побачила з десяток фейрі, які згуртувалися біля одного з прочинених вікон. Вони щось вигукували, а потім вибухнули голосним сміхом.

Перевела погляд. У центрі зали стояв велетенський кам’яний стіл у формі трикутника. У кріслах напівлежачи за ним розмістилося зо два десятки чоловіків і жінок. Розмови згасли, варто було мені зробити крок усередину. Дехто навіть повернувся, інші ж лише на мить замовкли, а потім всі розмови відновилися.

Я поки вирішила не звертати на це уваги, роздивляючись навкруги.

Приміщення нагадувало невелику бальну залу, або велику вітальню. З колон стікали живі лози з синіми квітами, під стелею блукали світлячки, схожі на ті, що я бачила у ніч весілля на площі. Та ці були менше і всі одного світло-рожевого кольору.

Цікаво, це якась магія чи місцеві сутності?

Треба буде спитати якось.

Я покосилася на Айрін, яка відступила від мене на п’ять кроків, наче намагалася триматися подалі. Та чи бентежило це мене? Ні.

Я роздивлялася фейрі. Всі з магією, яка покращувала зовнішній вигляд. Всі у розкішному вбранні переважно темних кольорів. Поки роздивлялася, перехопила погляд чоловіка у темно-червоному плащі. Він стояв осторонь від усіх, тримаючи в руці келих вина. Побачивши, що я його помітила, він легко всміхнувся і навіть схилив голову.

Стало трохи ніяково. Та я кивнула у відповідь, вітаючись з незнайомцем.

— Яка честь бачити тут дружину нашого Володаря, — дзвінкий голос пролунав за спиною, змусивши мене здригнутися і розвернутися. 

За два кроки від мене стояла руденька дівчина у темно-золотавій сукні з відкритими плечима і широкими довгими рукавами. У темних очах, здавалося, танцювали золоті блискітки. Та… такого ж не може бути, чи не так?