Глава 18.4

У першу мить мені здалося, що я щось не так почула. Примружилася, дивлячись у задоволене обличчя Гаспара. А потім гмикнула і теж всміхнулася.

— І тоді ти відповіси?

Гаспар повільно кивнув. А я ще ширше посміхнулася, посунулася вперед і… чмокнула його у щоку, відчуваючи, як у грудях розповзається тепле відчуття вдоволення.

А потім ще з більшим задоволенням спостерігала за тим, як витягується обличчя чоловіка.

— Ну що? — поквапила я його, всміхнувшись. — Що там за істота була?

Гаспар завмер на мить.

Його обличчя повільно розпливалося в усмішці. Чоловік нахилив голову, дивлячись на мене з-під брів.

— Це був розвідник, К’яро.

Я затамувала подих, очікуючи на продовження. Але його… не було. Гаспар просто дивився на мене і криво всміхався. 

— І все? — видихнула я, не маскуючи обурення.

Гаспар знизав плечима.

— Ти спитала, що це за істота. Я відповів. Щось не так?

У грудях щось обірвалося.

Я дивилася на його спокійне обличчя, на посмішку, яка не сходила з губ, і відчувала, як усередині розгорається лють.

— Тобто… така в тебе відповідь? — пирхнула я.

— Який поцілунок, така і відповідь, крихітко, — Гаспар легко відштовхнувся від ліжка і встав. — Хочеш почути більше, ти знаєш, що зробити.

— А це вже шантаж! — я теж встала і відштовхнула ногою занадто довгу спідницю.

— Так, — легко погодився він, повернувшись до мене. Трохи нахилився. — Хочеш почути більше? Поцілуй мене, як дружина.

— Ні, — скривилася я. — Я не буду цілувати того, хто настільки невпевнений у собі!

— Невпевнений? — темні брови злетіли.

— Так, невпевнений, — я зробила крок до Гаспара, задираючи голову. — Вся ця магія, яка покращує твою зовнішність… Ти хоч сам знаєш, як виглядаєш без неї?

— То тебе зупиняє лише це? — поцікавився він. — Хочеш бачити мене без неї?

— Якщо я скажу «так», якою буде умова?

— Навіщо мені умова тут? Ти ж сама сказала, що тоді поцілуєш мене, — гмикнув Гаспар, зробивши крок до мене. — Це буде непоганим прощанням на ті кілька діб, поки мене не буде у Межовині. Що скажеш? 

— Тебе не буде? — я насупилася. — Кудись їдеш?

— Можна і так сказати, треба розібратися з деякими ускладненнями, — примружившись погодився він. — То що, К’яро. Знімаю магію?

Я закусила губу. На одній чаші ваг були відповіді і можливість побачити Гаспара без цього магічного лоску. А з іншої… доведеться ж цілувати.

Трясця!

— То що? — поквапив мене Гаспар, піднявши одну брову.

— А ти після цього розкажеш більше про цього розвідника? — я малодушно спробувала поторгуватися. — Типу що це таке? Що воно розвідувало? Хто його надіслав?

— Добре, — легко погодився він, а у мене серце закалатало у вухах.

Я набрала повітря в легені, ухвалюючи рішення, за яке мала поплатитися. Точно мала поплатитися!

— Давай.

Гаспар повільно підняв руку, прикриваючи долонею очі. І повільно повів вниз, ніби граючи у дитячу гру.

Повітря навколо нього здригнулося.

Я не знала, на що очікувала. Може, що побачу зараз якесь чудовисько. Може, стару зморшкувату шкіру або очі без зіниць, як у істот із легенд храмовників.

Та варто було долоні Гаспара опуститися…

Я кліпнула, вдивляючись в обличчя, яке майже не змінилося, і не могла в це повірити.

Ті самі різкі вилиці, той самий прямий ніс, ті самі тонкі губи. Шкіра трохи втратила дивний блиск, який був раніше. Очі стали менш яскравими. Та колір залишався фіолетовим і… від прямого погляду у мене все одно перехоплювало погляд.

Навіть після того, як зникла магія, він залишався найкрасивішим чоловіком, якого я коли-небудь бачила. І це… це було нечесно!

Бо зараз він здавався, навіть красивішим, ніж із магією. Тому що зараз він здавався… справжнім.

— Ну? — він нахилив голову. — Як тобі?

Я ковтнула повітря, не знаючи, що він хоче від мене почути.

А я сама ще мить тому хотіла почути відповіді. Хоч трохи нових відповідей. Та вже зараз, коли лишався лише один крок для того, щоб отримати їх, мене скувало холодним страхом. 

Бо… я що, дійсно погодилася на це? Погодилася поцілувати його?!

Я що, з глузду з’їхала?

Може відмовитися? Ну, не почую нічого нового. Це ж не страшно! Не так страшно, як… Як що? Як поцілувати гарного чоловіка?! Боги, що за дурість!

Я закусила щоку, не в змозі відірвати погляду від Гаспара. І якщо раніше я була впевнена, що це через магію, то зараз…

Ой та подумаєш поцілунок!

Я зробила крок ближче до Гаспара, відрізаючи собі шлях для втечі. І встала навшпиньки, щоб дотягнутися.