Глава 17.3

Ніч. Межовий палац.

Той, хто назвався Гаспаром.

Я стояв біля вікна, дивлячись на Стіну. Вона здіймалася за горами вже не один рік, та сьогодні цю Межу прорвали. Знову. І ця тенденція починала дратувати. 

— Володарю, — голос Айрін пролунав за спиною. — Радники зібралися.

— Можеш бути вільною, Ріфтеало, — мовив, розвертаючись до неї.

Жінка схилила голову, відступила на крок і розчинилася у магії. 

Коридор зустрів холодом, віддзеркалюючи мій внутрішній стан. Світлячки, що висіли під стелею, кидали бліде сріблясте сяйво, вихоплюючи з темряви то різьблену колону, то високу вазу з сухими гілками.

Двері у малу залу відчинилися переді мною за мить.

Біле полум’я кількох камінів освітлювало довге приміщення з високими світлими стінами та широкими вікнами, які зараз ховалися за цупкими сірими шторами.

За круглим столом з чорного каменю на мене чекало троє радників. Корделія повернулася першою. Першою встала. Першою схилила голову.

— Володарю, — мовила вона.

А за нею піднялися зі своїх місць спочатку худий Морас. Його довге обличчя з різкими рисами в напівтемряві здавалося ще більш загостреним. Темне волосся, гладко зачесане назад, відкривало високий лоб. Він був одягнений у світлу сорочку з довгими рукавами та темний жилет, застебнутий на всі ґудзики.

За ним встав і його названий брат Вейлін. Якщо Морас був тінню, то Вейлін — вогнем. Коротко стрижене руде волосся стирчало в різні боки, на вухах блищали золоті сережки: по три в кожному. Його сорочка була розстебнута на грудях, відкриваючи ключиці та верхню частину грудей, вкриту татуюваннями. На зап’ястках висіли тонкі ланцюжки браслетів.

— Володарю, — відгукнулися вони луною, схиляючи голови.

— Справа термінова, — мовив я, проходячи повз і опускаючись за стіл. — Межу прорвали вже тричі за це літо. І третій раз стався сьогодні.

Морас здригнувся, повернувся до мене. На його обличчі чітко читалося занепокоєння. Він першим повернувся на місце. 

Вейлін кашлянув, повторюючи рух брата:

— Знову розвідник, Володарю, чи вони змогли перекинути щось більш могутнє?

— Розвідник, — підтвердив я. — Артефакти на нього спрацювали із запізненням. Це теж варто перевірити. Тому що… — я повернувся до Корделії, яка все ще стояла. — Ти ж цим займалася, так? Вони мали попередити про втручання задовго до того, як Межу буде порушено.

— Саме так, — жінка кивнула, а в очах промайнула тінь. — Я перевірю, що не так з артефактами.

— Ні! — я змахнув рукою. — Це я зроблю самостійно.

Корделія застигла. Її брови ледь помітно зійшлися до перенісся.

— Володарю, ти не довіряєш мені?

— Довіряю, — я подивився на неї. — Але ці артефакти особливі. Треба перевірити, чи не можуть на них впливати з іншої сторони так, як ми впливаємо на них з нашої. До того ж, я вже маю необхідні компоненти для підсилення Межі.

— Підсилення? — Вейлін перебив. Він подався вперед, спершись ліктями на стіл. — Треба перевірити, чи не трапилося у наших рядах зрадників, Володарю. Це першочергово. Бо один вже був… І ти зберіг йому життя!

— Тобі відома та історія не гірше за мене, — перервав я наймолодшого свого радника. — Він не намагався зламати Межу. А лише забрати свою дружину з тієї сторони. Покарання достатнє. Це не обговорюється.

Вейлін пирхнув і відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях.

— То що, — Корделія сіла, — оголосити про завершення святкування?

— Ні, — я хитнув головою. — У нас давно не було свят. Це поки не причина псувати усім настрій. Та ви маєте знати, що відбулося сьогодні.

— А розвідника… — Морас не встиг договорити.

— Знищено, — мовив я, змахнувши рукою.

— Присутність людини могла послабити Межу? — Корделія насупила світлі брови. — Як гадаєш, Володарю?

Я чув ту шпильку, яку вона вклала у свої слова.

— Моя дружина не має ані знань, ані сили, щоб послабити Межу, — хитнув я головою, пильно поглянувши на свою радницю. — Не бачу причини, щоб підозрювати її у чомусь. Чи тобі відомо щось, що не відомо мені.

— Ні, Володарю, — вона опустила погляд. — Це було лише питання.

— Авжеж, — процідив я крізь зуби, потім повернувся до двох інших радників. — Треба, щоб ви перевірили цілісність Межі до того, як я вирушу до кожного артефакту окремо. Мені потрібен звіт до післязавтра.

— Вважайте, що вже виконано, Володарю, — Морас кивнув. — Щось ще?

— Поки що ні. Цього буде достатньо. Наша задача не така вже і складна, чи не так? — гмикнув я. — Утримати мій двір від нової війни. Що може бути простіше?