Глава 17.2

Застигла на місці, краєм ока помічаючи, як кінь Гаспара вивозить нас з лісу. І не могла позбавитися думок про той поцілунок, якого майже і не сталося. Та… якби я відштовхнула його раніше, якби підняла руки раніше… Чому я цього не зробила? Чому дозволила? Я очікувала цього… Очікувала?! Чи чекала?!

Ні! Ні-ні-ні! Точно ні! Я не могла… я… я…

Рвучко видихнувши, відкинула ці дурнуваті думки від себе. Звела погляд і побачила попереду той самий дуб, який був фінішною точкою у наших перегонах. Здавалося, це відбулося кілька діб тому. Настільки дивно зараз відчувався час. 

Опустила погляд і наштовхнулася їм на руки Гаспара, які тримали поводи.

— Чому ми повертаємося так? — раптом видихнула я, знову озирнувшись. І знову потрапила у полон фіолетових очей.

Та щоб його! Чому я кожного разу забуваю про це?!

— А як ми мали повертатися? — ліниво поцікавився Гаспар.

— Ну, зазвичай ти використовуєш свою магію, — огризнулася я, намагаючись відродити лють, яка давала мені можливість хоч трохи контролювати себе.

— А зараз не став, — він утримував мій погляд своїм. — Хочеш, щоб я переніс тебе зараз?

— Ні! — я все ж відвернулася від Гаспара. Знову втупилася поглядом в його кисті. У довгі пальці, які перепліталися з поводами. І ненавиділа себе за те, що не можу дивитися просто на природу навкруги.

Тому я просто заплющила очі, відчуваючи тільки те, як величезний кінь переставляє піді мною ноги. І подих Гаспара, який раз у раз змушував здригатися від несподіванки.

Розплющила очі тільки тоді, коли відчула, що ми їдемо вгору. Не помилилася. Місто залишилося позаду, а ми під’їжджали до будинку на пагорбі.

Плетені ворота були відчинені, а одразу за ними стояла Тіра.

Спокійно щипала собі траву і ліниво змахувала хвостом, наче нічого  і не сталося у лісі. Наче вона не скинула мене і не втекла.

Та попри все я не ображалася на неї. Тільки подумки зітхнула, бо Гаспар мав рацію, коли казав, що вона вже тут. Напевно, та репліка про те, що будь-яка стежка приведе її до дому, не була перебільшенням.

А… цікаво… це стосувалося тільки кобили, чи і я б повернулася, якби спробувала втекти?

Втекти.

Це слово чомусь здалося дуже дивним. Наче мені не було куди тікати. І від чогось тікати.

Погляд знову впав на руки чоловіка. Ні! Не чоловіка! Фейрі! Він сказав, що він… та і всі вухасті тут… називаються фейрі.

Кінь зупинився біля будинку. Руки з поводів зникли. І за мить Гаспар зістрибнув з коня.

— Допомогти? — питання пролунало тихо.

Була б моя воля, я б відмовилася. Чесно. Та сидячі на велетенському коні і дивлячись вниз на землю, голова пішла обертом.

— Якщо тобі не важко, — ненавидячи себе за це, відповіла я і покосила на Гаспара.

Чоловік зробив крок до мене, простягнув руки. Долоні лягли на талію. І за мить я вже стояла на твердій землі. А руки з моєї талії не зникли. Гаспар стояв поряд, дивився зверху. І тільки коли я звела на нього погляд, гмикнув і відступив, відпускаючи.

І пішов у бік будинку, двері якого гостинно прочинилися перед Володарем. Я кинула ще один погляд на Тіру, яка поводилася так, наче нічого не сталося, і поквапилася за Гаспаром.

От тільки він вже зник за дверима, а двері ці опинилися щільно закриті.

— О, мстишся мені, так? — пирхнула я, зупиняючись біля ґанку. — Дріб’язково. Гаспаре!

Двері повільно відчинилися. Чоловік стояв на порозі, склавши руки на грудях і спершись плечем на одвірок.

— Незручно виходить, еге ж? — він криво всміхнувся і кивнув головою усередину. — Заходь.

Я повільно вдихнула, видихнула, повертаючи собі спокій. І покрокувала вперед. Піднялася сходинками і майже зіткнулася у проході з Гаспаром, який і не збирався відступати.

Звела на нього погляд:

— Посунься.

Він зробив півкроку назад, даючи мені змогу пройти. А позаду я почула тихий звук, схожий на сміх.

Не озираючись, я покрокувала темним коридором. Шукаючи очима двері у свою кімнату.

— Направо, — пролунав голос позаду, а я здригнулася, бо не почула кроків. Звернула за ріг і побачила двері, які відчинилися при моєму наближенні. 

Все ж скосила погляд.

Не моєму. Вони відчинилися, бо поряд зі мною стояв Гаспар. Стояв і криво всміхався.

— Прогулянка вийшла чудова, — мовив він, а мене ледве на місці не підкинуло від цих слів.

Я рвучко озирнулася і пропалила чоловіка поглядом.

— Якщо ти ще раз спробуєш мене поцілувати без згоди… — я не договорила, потрапивши у полон фіолетових очей.

— То що? — Гаспар не рухався, та в мене все одно руки сиротами вкрилися.

— То… то… то я…

— Продовжуй, — він трохи нахилився, а я відступила за поріг кімнати.