Глава 17.1

Позачергове на 450♥
_______
Я не встигла ані зітхнути, ані відсахнутися. Застигла, як налякана миша. Пальці Гаспара впивалися у шкіру майже до болю. Друга рука притискала мене до його твердих грудей, крізь які я не чула стукоту серця. Цей звук заглушувало моє. 

В носі оселився запах п’янкого свіжого дощу, від якого плуталися думки.

А його губи… зминали мої. Язик чоловіка ковзнув по моїй нижній губи, розтуляючи рота. І я… на якусь мить… на якусь довбану коротку мить хотіла піддатися. Дозволити цьому поцілунку статися.

І тільки коли піймала себе на цій думці, шоковано здригнулася. І відштовхнула Гаспара.

Штовхнула долонями у груди, вириваючись з його обіймів, відстрибуючи на крок. 

Дотик до талії зник, пальці зісковзнули з підборіддя. Чоловік відступив на крок, а в темних фіолетових очах промайнув дивний незнайомий блиск.

— Що ти... — голос зірвався, перетворився на хрип, я інстинктивно провела долонею по губах. — Що ти робиш?!

Гаспар повільно нахилив голову вбік, криво всміхнувся. Його погляд ковзнув моїм обличчям.

— Брехуха ти, К’яро, — промовив він, а посмішка стала ще ширшою. — Ніякого кохання немає.

Я застигла, забувши, як дихати.

— То… це була перевірка?! — обурено видихнула я, і злість дала можливість голосу лунати рівно. — Ось так ти вирішив перевірити мене?!

— Досить дієва перевірка, чи ти не згодна? — Гаспар знизав плечима. — Вона показала мені правду, яку ти вирішила приховати.

Стиснувши кулаки, я підвела підборіддя:

— Ти не мав права так вчиняти!

— А ти мала право брехати? — примружившись поцікавився він.

— У людей є таке право! — рвучко видихнула я і майже одразу прикусила язика. Бо погляд Гаспара став якимсь хижим та темним.

— Не коли мова йде про угоду з…, — він не договорив, запнувся.

— З ким?! — я відчувала, як у грудях розгоряється пожежа. — З ким, Гаспаре?! Не вірю, що у вашого народу немає назви!

Головне, щоб не сказав слово «демони», інакше всі ті історії, що я чула від храмовників…

— Справді хочеш знати? — чоловік зробив крок до мене, його тінь впала на обличчя. І зараз все, що я бачила, це яскраві фіолетові очі, які сяяли ще дужче, ніж всі рази до цього.

— Хочу! — видихнула я, розчиняючись у якомусь дивному захопленні, поки дивилася на Гаспара. — Що, буде ще якась угода, щоб ти сказав?!

— Фейрі, — видихнув він слово. Слово, яке я чула вперше в житті. І яке пролунало якось неправильно, наче не існувало у знайомій мені мові.

Було у ньому щось гортанне, щось повільне. Якийсь звук, який пролунав надто дивно.

— Фейрі? — перепитала я, намагаючись повторити. — Це… так називається твій народ?

Гаспар не відповів, дивився на мене згори. Дивився так, що ставало лячно. Та я тільки щоку зсередини закусила, щоб витримати його погляд і не відступити першою.

— І що, багато дала тобі ця відповідь? — крізь зуби поцікавився він. — Є відчуття, що розкрила таємницю всесвітів?

— Я…

— Ні, — пирхнув він, нахилившись до мене. — Звісно ж, що ні, К’яро. І більшість відповідей, які ти хочеш отримати, будуть сприйматися саме так. А знаєш чому?

— Чому? — прошепотіла я одними губами.

— Бо твій народ нічого не встиг дізнатися про нас, коли почав війну, — видихнув він. — Все могло б скластися інакше. Всі наші долі. І твоя в тому числі. Та тепер ти тут, ти — моя дружина. І зараз ми повертаймося у Межовину. Туди, де буде безпечно для тебе настільки, наскільки може бути безпечно для людини, яка відмовляється від мого повноцінного захисту.

— Я… — горло обідрало голосом.

А Гаспар випростався і щось прошепотів кудись убік.

З-за дерев з’явився його чорний синьоокий кінь.

— Сідай, — кинув Гаспар, не дивлячись на мене.

— Я не закінчила…

— А я закінчив, — мовив чоловік, більше не дивлячись на мене. — Ми повертаємося. Достатньо на сьогодні.

— Але…

— Достатньо! — Гаспар повернувся настільки різко, що я відсахнулася і поперхнулася словами. 

Він не чекав, простягнув руки, підхопив мене за талію. І за мить я вже опинилася у сідлі на високому чорному коні.

А ще за мить позаду вже сидів і сам Гаспар, тримаючи поводи так, що я опинилася ледве не в його обіймах. Кінь рушив.

— Краще б знайшов Тіру, — пробурмотіла я, намагаючись відсунутися від чоловіка. Та його груди раз у раз торкалися моєї спини, а передпліччя раз у раз ковзали талією.

— Твоя кобила вже вдома, — пролунав голос позаду, а теплий подих мазнув по шиї.

— Звідки ти..? — я озирнулася через плече і застигла на мить, зустрівшись поглядом з чоловіком.

— Звідки я знаю? — уточнив він. — Ти дійсно це хотіла спитати?