Глава 16.4

В першу мить я навіть не повірила в те, що він дійсно зробив це. Вронила щелепу, здивовано дивлячись на чоловіка. А потім всередині щось вибухнуло.

— Ти з глузду з’їхав?! — видихнула я, відсахнувшись. — Що ти щойно зробив?!

— А ти пропустила? — чоловік наздогнав мене. — Можу ще раз так зробити, якщо ти не зрозуміла.

— Тільки спробуй! — я скинула руку, пригрозивши йому пальцем. — Тільки спробуй ще раз мене торкнутися!

— І що буде? — Гаспар ліниво покосився на мою руку, повернувся поглядом до обличчя.

— Я… я… я не дитина! — обурення вирвалося з мене криком. — Не можна так просто взяти і ляснути дорослу жінку!

— А ця жінка точно доросла? — насупився цей вухастий. — Бо поводиться вона, як дитина.

— То що, — я примружилася, — вже шкодуєш, що взяв мене за дружину, га?

— Зовсім трошки, — Гаспар посунувся вперед. — Та я гадаю, що ще кілька таких випадків, і ти почнеш розуміти, коли варто притримати свій норов, крихітко.

— А якщо ні? — я процідила це крізь зуби з викликом дивлячись на чоловіка. — Знову ляснеш мене по дупі?!

— Не будемо відкидати таку можливість. Тобі варто зрозуміти, що коли трапляється щось небезпечне, ти маєш слухатися мене. І робити те, що я тобі кажу.

— Як я могла знати, що це щось небезпечне? — я підняла брову. — Що за тією стіною? Що це за істота була? Може, вже час розповісти мені, Гаспаре?

— Може і час, — раптом промовив він. — Та тільки ти ще не виконала нашу угоду, щоб почути повну історію.

— Яку угоду?! — пирхнула я.

І запнулася, згадавши нашу розмову лежачи біля ріки.

— Ні, — я хитнула головою і відступила. — Ти жартуєш, так? Ти ж не чекаєш, що я дійсно в тебе закохаюся?

— Чому ні? — примружився Гаспар. — Що тобі заважає це зробити?

Відповідь стала поперек горла.

В сенсі «що»? Все! От просто взагалі все! 

Я шоковано дивилася на свого чоловіка і не могла придумати гідну коротку відповідь, яка має вжалити так, щоб він більше не ставив таких дурних запитань. І навіть не сподівався, що його умову буде виконано. Бо це… це… дурість!

Я дивилася на нього, відкривши рота, але не могла вимовити ані слова.

— Нічого сказати? — Гаспар нахилив голову. Фіолетові очі блищали. У напівтемряві лісу вони здавалися двома вуглинами. — То, може, ти не така впевнена у своїй відповіді?

— Я впевнена, — я нарешті знайшла голос. — Просто не хочу витрачати слова на пояснення очевидного.

— Очевидного?

— Так. Очевидного. Ти якесь чудовисько. Я ж звичайна людина. Ти — безсмертний. А от я помру. А ще ти викрав мене. І тепер ти чекаєш, що я зможу тебе покохати?

Він мовчав.

Дивився на мене так прискіпливо.

— Ти не відповіла на моє запитання, — сказав він нарешті.

— Я відповіла…

— Ні, К’яро. Ти перелічила причини, чому не маєш кохати мене. А я спитав про те, що тобі заважає?

— Це одне й те саме! — змахнула я руками.

— Не згоден, — Гаспар зробив крок до мене. — Причини, які ти перелічила, це лише логіка. Кохання ж логіці непідвладне.

Я закусила губу.

— То ж, — він нахилився ще ближче. Я відчула його подих на своєму обличчі. — Що саме тобі заважає, К’яро?

І що він ще хоче від мене почути?! Що я маю сказати зараз, щоб нарешті зрозуміти, що відбувається навколо?!

— А може я вже в тебе закохана? — видихнула я, звівши на нього погляд. І змахнула віями, очікуючи на те, що зараз він просто розрегочеться від моєї відповіді.

Та замість цього Гаспар застиг. Зіниці розширилися, з’їдаючи фіолетовий колір очей.

— От зараз і перевіримо, — мовив він, а за мить його пальці опинилися на моєму підборідді.

Його губи вдарили в мої так жорстко і вимогливо, що серце підстрибнуло до горла. Пальці однієї руки стискали моє підборіддя. А друга лягла на талію, притягуючи до себе.