Глава 16.3

— Що ж тут доброго, — видихнув Гаспар і знову присів поряд. — Ти не можеш встати.

— Можу, — заперечила я.

— Справді? — Гаспар трохи відхилився, дивлячись на мене зверху. — Ну то давай. Встань. Покажи мені, що все, як ти кажеш, добре. 

Я пропалила його поглядом, не збираючись визнавати поразку. Сперлася долонями і колінами у землю, відштовхнулася від неї і… засичала, від того, як гострий біль прошив ногу.

Перехопила погляд Гаспара і проковтнула всі ті слова, що рвалися назовні.

— Не можеш, — констатував чоловік, посунувшись вперед.

Мене обдало приємним теплом від чужої близькості. Я скривилася. І сидячі на колінах, спробувала відповзти від Гаспара, та його рука миттю опинилася на плечі і утримала так, щоб я сиділа рівно. Я дивилася прямо на чоловіка і невдоволено видихнула.

— Кудись зібралася? — пирхнув він, перехопивши мій погляд. — Зі зміщенням у стегні?

— Чим…

— А що, ти не відчуваєш? — Гаспар підсунувся ближче. — Я от чую, як кістка треться об кістку, і що м’яз пошкоджено. 

Я зціпила зуби, не збираючись визнавати, що дуже добре відчуваю біль.

Його ліва рука пустилася і вляглася на мою ногу вище коліна.

— Що ти… робиш? — видихнула я, намагаючись відсахнутися, та права долоня чоловіка досі тисла на моє плече.

— Лікую тебе, К’яро, — зло прошипів чоловік. А його долоня ковзнула ногою вище. І вище. І…

— Прибери руки! — обличчя обпалило жаром.

Та Гаспар мене, здавалося не чув. Пальці чоловіка вчепилися мені у стегно.

— Не смикайся, — прогарчав він. Навіть не підняв погляду. Дивився на свою руку. — Якщо не хочеш лишитися калікою.

Його слова подіяли на мене, як відро крижаної води. Погляд знову впав на розстібнуту сорочку, на лінію ключиць, на світлу шкіру. Мені треба було тільки простягнути руку, навіть неповністю її випрямити, щоб торкнутися.

Що за дурні думки?!

Я струснула головою і відірвала погляд від чоловіка, який був занадто близько. Рука якого стискала моє стегно. Рука, під якою розтікалося густе тепло. Я відчувала, як воно проникає під шкіру, впивається у кістку. Розслабляє м’язи.

Не знаю в яку мить я встигла затамувати подих, та зараз лише голосно видихнула, відчуваючи раптове полегшення. А рука Гаспара не рухалася, тримаючи мою ногу.

Пальці поворухнулися, провели по нозі. Так обережно, так ніжно... Що жар знову вдарив в обличчя, а вдихнути я змогла тільки з другого разу.

— Пусти, — мовила єдине, що зараз взагалі було в голові. — Вже не болить.

— Знову брешеш мені? — Гаспар звів погляд до мого обличчя. До мого, трясця, червоного від сорому обличчя!

— Не брешу, — хрипко видихнула у відповідь і хитнула головою, намагаючись відігнати зніяковіння. І твердо повторила. — Вже не болить.

Рука чоловіка зникла з моєї ноги. Він відсунувся, повільно встав і простягнув мені руку ще раз.

Я мить дивилася на його пальці, паралельно сподіваючись, що цього разу вийде. А потім підняла руку і сперлася на його долоню. Гаспар смикнув мене вгору. Так швидко, що я тільки видихнути встигла. Встала і… біль відступив.

— Не брешеш, — нахиливши голову, відгукнувся він і зробив крок до мене. 

Я зачепилася поглядом за очі, які досі сяяли люттю. І вирішила діяти першою.

— Що це було? — рвучко видихнула я, не даючи йому змоги першим відкрити рота. — Та тварюка. Що це таке? Звідки вона взялася?

Гаспар гмикнув, в куточках його вуст з’явився натяк на посмішку.

— Ти не мала бачити цю тварюку, К’яро, — він посунувся ще ближче, хоча здавалося, що вже просто нікуди. — Ти мала повернутися у Межовину. Коли я тобі сказав.

— Не мала! — я скинула підборіддя, витримуючи погляд його очей. — Ще раз повторю, що я не твоя піддана, Гаспаре, щоб слухатися твоїх наказів!

— Так, — це слово прокотилося у нього на язику і ковзнуло кудись вглиб горла. — Ти лише моя дружина, К’яро, так?

— Сам залишив мені волю, — прошипіла я в його ідеальне обличчя. — Якісь проблеми тепер? О ні, який жах! Я ослухалася твого наказу, побачивши якусь крилату істоту! І що, Гаспаре? Що ти тепер зробиш?

Я чесно кліпнула і пропустила мить, коли він трохи нахилився і… його долоня ляснула мене по сідниці. Як довбану неслухняну дитину!