Глава 16.2

Тварюка поряд із ним знову рипнулася. Вдарила крилом по землю, вибиваючи у повітря шматки чорного ґрунту.

Рвонула вгору. Друге крило виявилося вільним. І ця тварюка… вона спробувала злетіти, закричавши так голосно, що Тіра піді мною перестала слухатися, почала задкувати, крутити головою. 

— Стій! Стій! — гаркнула я на неї, та вона мене вже не слухала. Кобила була налякана, вона намагалася втекти, не слухалася моїх команд, крутилася. А потім… стала дибки, намагаючись скинути мене.

Я не втрималася. Вилетіла з сідла. Земля вдарила у бік, щось хруснуло піді мною. Встигла тільки голову підняти, щоб побачити коричневий круп кобили, який віддалявся і зникав між деревами.

— Тіро, трясця, — роздратовано прошипіла я і спробувала встати.

У голові паморочилося, ноги не слухалися. Мені вдалося тільки повернутися до галявини у мить, коли тварюка все ж злетіла. Її крила вдарили по повітрю з такою силою, що гілки зірвалися з дерев, як якесь листя. Одна просвистіла просто над моєю головою.

Від оглушливого волання дзвеніло у вухах. Я бачила, як тварюка махає крилами. А в наступну мить ці крила різко притиснуло до її боків.

Темний тулуб охопило якесь сяйво. Гнучке та тонке, наче якісь сяючі мотузки, кінці яких тягнулися до рук Гаспара. Чоловік дивився прямо на крилатого монстра, який чомусь досі лишався у повітрі. А потім…

Чоловік різко опустив руки. І з глушливим гуркотом тварюка впала на галявину, вибиваючи собою цілі шматки землі. Вона знову заволала, а я… я не могла повірити у те, що відбувалося переді мною.

Земля просто розверзлася під нею, всмоктуючи величезну чорну тушу. Як багнюка, а не родючий ґрунт. Надто швидко ця істота зникала у товщі землі і за мить… за мить переді мною була лише зелена галявина з прим’ятою травою. Жодного натяку на крилату тварюку.

Я недовірливо хитнула головою,  не вірячи в те, що все це насправді. Що все зникло. Що земля зімкнулася над нею, наче нічого і не сталося.

Глуха тиша впала на ліс. Зникли усі звуки, навіть вітер притих. Ані скрипу дерев, ані шелесту листя. Нічого. Тільки моє серце калатало настільки голосно, що, здавалося, його було чутно на весь ліс.

Мій погляд впав на постать Гаспара.

Його плечі здіймалися. Він важко дихав. Я бачила, як ходять його лопатки під сорочкою, як напружена шия. А потім я побачила, як він повільно розвернувся у мій бік. Настільки повільно, наче навмисно зупиняв себе.

І ні, він не покрокував у мою сторону. Він полетів. Здавалося, що чоботи не торкаються землі. Здавалося, що він вміє так само літати, як та тварюка, яку щойно поглинула земля.

Він рухався плавно та безшумно, наче тінь, що відірвалася від скелі. Я заворожено дивилася, як відстань між нами тане. Як гілки, що звисали над галявиною, здригаються, коли він проходить крізь їхні тіні.

Гаспар зупинився за крок від мене. В ніс вдарив запах дощу. Нестерпно свіжий, він перебивав увесь той сморід, який принесла з собою тварюка.

Груди ходили ходором від важкого дихання. А я… я не могла відірвати погляду від того, як під напіврозстібнутою сорочкою напружуються м’язи грудей. Як ходить кадик.

Та коли звела погляд, обпеклася об злий погляд фіолетових очей.

— Я ж сказав тобі повертатися, — прогарчав Гаспар, нависаючи наді мною.

Його голос ударив, як батіг.

— Що це було? — прохрипіла я і сіла. Сил на те, щоб встати не було. У голові досі паморочилося, нудота підкочувала до горла.

Гаспар присів навпочіпки переді мною. Його обличчя опинилося навпроти мого. Фіолетові очі горіли. 

— Ти що, зовсім дурна, К’яро? — прошипів він мені в обличчя. — Я що сказав тобі робити?!

— Ну сказав, і що? — я миттєво спалахнула, зло поглянувши на чоловіка. Його обличчя смикнулося.

— Ти мала слухатися мого наказу, — прогарчав він. — Бо коли я кажу тобі щось робити, ти маєш це зробити.

— Ще чого? — я пирхнула, не в змозі відірвати погляду від його обличчя. — Я твоя дружина, а не твоя піддана. Сам же не позбавив мене волі!

— Вже шкодую, — прошипів він і легко встав. Простягнув мені руку. — Вставай.

Я мить пропалювала його пальці поглядом, після чого підняла руку, сперлася і…

Біль ударив зненацька. Він вирвався зі стегна, проковзнув униз до коліна та угору до попереку. Я засичала крізь зуби і відпустила його руку. 

— Що таке? — Гаспар нахилився.

— Нічого, — видихнула я, зціпивши зуби. — Нога затекла.

Фіолетовий погляд ковзнув по мені.

— К’яро? — його тон змінився. Зле шипіння зникло з нього за мить.

— Я ж сказала, все добре! — огризнулася я, поглянувши на нього.