Глава 16.1

Позачергове на 400♥
____
Тіра летіла вперед, але не так швидко, як хотілося б.

Я відчувала, як піді мною здіймаються та опускаються її боки. Як напружуються м’язи. Як її подих збивається і перетворюється на важкий із присвистом.

Кінь Гаспара давно зник між стовбурами лісу, до якого я ще навіть не наблизилася достатньо.

Втискаючись у шию Тіри, шепотіла.

— Давай же, дівчинко! Я знаю, ти можеш швидше.

Зараз, коли я вже не бачила чоловіка, починали підкрадатися сумніви. Чи правильно я зробила, що ослухалася? Чи знайду я його у незнайомому лісі?

Та кожну таку думку відштовхувала від себе, чіпляючись поглядом за темні стовбури дерев, які наближалися з кожною миттю.

— Я все ж програла перегони, — гмикнула я у шию кобили. І всміхнулася.

О, та-а-ак, він точно мені піддався минулого разу. Довбаний магічний кінь з магічним вершником! І на що я взагалі розраховувала?

Я стиснула зуби, вдивляючись у просвіти між деревами. Сонце пробивалося крізь гілки смугами. Вони ковзали по землі, вихоплюючи з напівтемряви лісу то кущ папороті, то трухлявий пень, то сірий лишайник на стовбурі.

Жодної тіні коня Гаспара. Жодного руху. Тільки птахи злітали з гілок та обурено стрекотіли, коли Тіра проносилася повз.

— Якщо знайду його, — буркнула я собі під ніс, пирхаючи від того, що вітер задуває в очі дрібну пилюку, — змушу розповісти, де дістав такого коня.

Тіра сповільнилася.

Спочатку я подумала, що вона образилася на мої слова. Та потім відчула, як її боки здригаються частіше. Як подих збивається сильніше, майже захлинається.

Я відпустила поводи, даючи їй перепочити.

Кобила перейшла на крок. Копита глухо стукали по землі. Тіні від дерев, до яких ми нарешті дісталися, падали на її спину смугами, і я бачила, як під шкірою ходять м’язи.

Я скосила погляд набік. Туди, де за деревами здіймалися гори. Величезні, з верхівками, що губилися в білій імлі. А між ними майоріла стіна темряви. Зараз вона була ближче, ніж будь-коли до цього. І від такого сусідства шкіру вкривали сироти. 

Суцільна та така нереальна, а ще без дірки, яка мала б у ній залишитися. Наче нічого не сталося, наче ніхто не прорвався крізь неї…

Що ж ти таке? Що за тобою приховане?

— Вибач, дівчинко, — прошепотіла я, звертаючись до Тіри і насилу відриваючи погляд від темряви. — Не треба було тебе заганяти.

Кобила тільки пирхнула у відповідь, труснула головою. І продовжила йти далі у ліс. Оминаючи хащі, обираючись більш світлі частини. Там, де було менше дерев і більше світла.

Тріск гілок попереду змусив мене напружитися і вдивитися у простір між стовбурами. Я все ще нічого не бачила і не розуміла, в яку сторону рушив Гаспар. А потім…

Голосний громоподібний крик пронісся лісом. Дерева здригнулися, всі не злякані Тірою птахи зі стрекотінням злетіли у небо.

По шиї ковзнуло липким холодом.

Моя кобила притиснула вуха і спробувала відступити. Та я змусила її прискорити крок у той бік, з якого пролунав крик. Вона ж раз у раз намагалася звернути: смикала головою, перебирала ногами, хотіла піти вбік. Я утримувала її на місці, відчуваючи, як піді мною тремтить її тіло. Як напружуються м’язи, готові рвонути у будь-яку мить.

Моя впертість змушувала продовжувати рух вперед. В ніс вдарив якийсь дивний запах, чи то щось підпалене, чи щось гниле. Я не могла сказати напевно, тільки скривилася і ще раз підштовхнула кобилу п’ятами. 

До мене долинув якийсь глибокий тріск. Наче ламалося ціле дерево. А потім… ще один крик, від якого волосся на руках встало дибки.

А потім впала оглушлива тиша.

Тіра зробила ще кілька кроків, виводячи мене на галявину, а я натягнула поводи, змушуючи її зупинитися.

Повільно видихнула і вдихнула, з недовірою дивлячись на те, що відбувалося попереду.

Галявина була ідеально круглою, наче хтось ножем вирізав шматок лісу. Її заливало сонячним світлом, яке ковзало густою високою травою і… дуже добре підсвічувало величезну чорну пляму майже посередині.

А трохи збоку стояла постать чоловіка з піднятими руками.

Сорочка розстебнулася на грудях, рукави закатані до ліктів. А пальці розчепірені і тремтять, наче… наче…

Тільки напруживши зір я побачила, як ледь тремтить повітря під його пальцями. Як це тремтіння тягнеться до величезної тіні. І тільки за мить усвідомила, що ніяка це не тінь. Це той монстр! Та крилата тварюка, яка вирвалася зі стіни!

Пальці заніміли, стискаючи поводи. Тіра невдоволено пирхала піді мною, крутила головою і натякала, що варто б нам звідси забиратися. Що я мала послухати Гаспара і втекти до його королівства, коли він мені наказав. Та зараз… зараз я дивилася на картину, яка відкривалася моїм очам і просто не могла вдихнути.

Істота, яку магією утримував Гаспар, була величезною. Не схожою ні на що, що я бачила у своєму житті. 

Тіло здавалося гнучким, як у змії, довгим. Чи були у неї лапи, я не бачила, бо магія чоловіка втискала її  у густу траву. Та тварюка рипалася, звивалася і шипіла. Притиснуті до тулуба величезні крила тремтіли. Здавалося, що вона намагається змахнути ними, та їй заважає Гаспар.