Глава 15.3

Гаспар продовжував зберігати тишу, продовжував дивитися на гряду.

— Це неможливо, коли немає магії, — мовив він нарешті. — Коли не існує таких, як я… Тоді так, — чоловік повернувся до мене обличчям, — це неможливо.

— Дуже важко змиритися з думкою, що можливо все, коли є магія, — обережно промовила я, вивчаючи його обличчя поглядом. — Ще важче змиритися, коли не розумієш майже нічого.

Крива посмішка промайнула на його обличчі:

— Знову хочеш про щось спитати? Давай. Відповім, якщо здивуєш запитанням.

Я підібгала губи, приймаючи його виклик.

Так, що може здивувати магічну істоту, яка живе вже не одну сотню років? Що зараз пролунає як найнелогічніша нісенітниця?

Я стримала посмішку, придумавши запитання, закинула голову, дивлячись у блакитне небо.

— Я перша твоя дружина?

Гаспар аж всім тілом повернувся до мене.

— Здивувала, — визнав він.

Я придушила посмішку, удаючи, що надто вже захоплена видом гір. Ні, вони дійсно виглядали чарівно. Не в сенсі магічно, а саме чарівно. Та питання, яке я йому поставила… так, відповідь мене все ж цікавила.

— Так, — мовив Гаспар за мить. — Ти моя перша дружина, К’яро.

— Тепер вже я здивована, — пирхнула я, все ж поглянувши на чоловіка. — Тобі має бути ну забагато рочків. Невже, в тебе нікого не було за весь цей час?

Він розсміявся:

— Щоб хтось був, не обов’язково додаткові ритуали проводити. Були, звісно. Але одружився я вперше. І… такий ритуал назавжди.

— Назавжди? — я насупилася. — Я помру, а ти ні. Яке ж тут «назавжди»?

Гаспар якось дивно всміхнувся, та не відповів, знову повернувся до скель. 

— Яка цікава тактика мовчання для істоти, яка не може брехати, — пробурмотіла я. — І яка незручна для вас особливість.

— Чому ж незручна? — Гаспар не поворухнувся. — Для тебе якраз таки навпаки, не знаходиш?

Ну, з цим я посперечатися не могла. Проте могла додати.

— Було б краще, якби ви тоді мали на всі питання відповідати. А не мовчати. Ось це було б зручно.

— А це було б позбавлення волі, — зауважив Гаспар. — Та і тобі було б не цікаво.

— Мені?! З якого це дива?

Гаспар помовчав мить, а потім заговорив:

— А ти уяви, що я відповів на всі ті питання, які ти мені поставила. Уяви, що знаєш тепер все-все. І що тоді? Ти б стала такою ж нудною, як ми всі.

— Не можу сказати, що ви нудні, — пробурмотіла я у відповідь. — Не веселі, але і точно не нудні.

Гаспар скоса поглянув на мене, всміхаючись.

Вже відкрив рота, щоб шось сказати… А потому здригнувся і надто швидко повернувся до скель. Я встигла помітити тільки те, як у нього зійшлися брови на переніссі. І як закам’яніли плечі.

Наче щось сталося. Наче…

— Що таке? — я зробила крок до Гаспара, намагаючись зрозуміти, що відвернуло його увагу.

Прослідкувала за його поглядом і… не повірила у те, що бачу.

Бо ще мить тому стіна темряви була суцільною. Не мала жодних коливань, а зараз… Зараз я бачила, як на рівні вершечка однієї з гір надувається велетенський чорний пухир. Надувається і надувається.

А в наступну мить бризки чогось темного летять у всі сторони. І зі стіни виривається…

— Боги! — видихнула я, відступивши на крок. — Що це таке?!

Я не розуміла, що бачу. Ця істота була величезною, з довгою шиєю і… крилами.

Вона змахнула ними і голосно заволала.

— Повертайся до міста, — хрипко видихнув Гаспар, а я здригнулася.

— Що…

— Повертайся, — повторив він і ледь змахнув рукою. Повз мене промайнув його кінь і зупинився поряд.

Мить, і Гаспар вже опинився у сідлі.

— Що це таке? — прошепотіла я, спостерігаючи за істотою, яка била крилами і на тлі блакитного неба здавалася чорною.

— Ти що не чула мене, К’яро?! — Гаспар озирнувся у сідлі. — Повертайся. Негайно!

Кинувши мені цей наказ, він звів очі до неба. До істоти, яка рухалася кудись у бік лісу. І штовхнув свого коня п’ятами.

Той зірвався з місця, обдавши мене пилом. Я закашлялася, недовірливо дивлячись на все, що зараз відбувається. А потім озирнулася і знайшла поглядом налякану Тіру.

Кобила притискала вуха, трусила хвостом і повільно задкувала.

— Е, ні, рідненька! — я кинулася до неї, хапаючи за поводи. — Стояти!

Я кинула погляд зі схилу у бік міста. І нехай його зараз не було видно, я знала, що Межове королівство десь там. Якщо зараз сяду та поїду, невдовзі вже побачу його на обрії. Але…

— Давай, — прошепотіла я, залізши в сідло. Вдарила Тіру п’ятами. — Поїхали!