Глава 15.2

***

Тіра йшла впевнено, перебираючи копитами по м’якій траві. Її, здавалося, взагалі не бентежило, де вона опинилася. Не лякала мою кобилу ані темна стіна магії за скелями, ані те, що раз у раз десь збоку від дерев лунав якийсь дикуватий сміх.

На моє питання, що я щойно почула, Гаспар тільки криво всміхнувся і сказав, що я точно не хочу знати, хто видає такі звуки.

І… тут я з ним погодилася ледве не вперше. До того ж рідкий лісочок по праву руку вже закінчився і ми виїхали на широкий квітючий луг. Гаспар їхав поряд на великому чорному коні, який здалеку, якщо не придивлятися, був чимось схожий на кельпі. Тіра тільки пирхнула, побачивши коня, коли Гаспар вивів його до неї у двір. І навіть відвернулася. Та і зараз тільки косилася на того з явною недовірою.

Я на мить відпустила поводи і смикнула рукав сірої сорочки, яка звісно ж була велика мені і в плечах, і в грудях. Її у нормальній формі утримував тільки жилет, який вдалося затягнути ремінцями. Штани теж трималися на стегнах завдяки ременю. І тільки взуття було нормального розміру. І то тільки тому, що я знайшла свої чоботи, в яких тікати з дому планувала.

Місто лишилося далеко позаду. Я навіть кілька разів розверталася у сідлі, та навіть стін вже не бачила.

Принаймні звичних стін. Бо стіна темряви зараз була видна краще, ніж будь-коли до цього. Вона нагадувала цупку штору, яка звисала просто з неба. Тягнулася вздовж гір, падала в долину і… я досі не бачила їй ані кінця, ані краю.

Питання з приводу її природи так і крутилися на язиці. Я фізично мала знати, що це таке і чому воно існує. Та раз у раз кусала себе за язика, щоб не спаскудити прогулянку.

Знаючи свій характер, я могла ляпнути щось таке, що потім зіграє проти мене. А Гаспар явно дав зрозуміти, що не горить бажанням розповідати мені про це місце більше, ніж я знаю наразі.

Принаймні, поки що.

— Що це за порода? — поцікавилася я, наздоганяючи Гаспара, який вирвався на кілька кроків вперед.

Його кінь скосив погляд і… чорні очі тварини блиснули синім. А в мене повітря поперек горла стало.

— Гадаю, що ти про таку не могла чути, — всміхнувся краєм губ чоловік, випростовуючись у сідлі.

— Він магічний? — я з острахом покосилася на коня.

— Частково.

— Тобто він швидке за звичайного коня? — примружившись, уточнила я. — Спритніше? Чи може… витриваліше?

— Я не порівнював Іраеля зі звичайними кіньми, — знизав плечима Гаспар. — Гадаєш варто?

Я знову поглянула на тварину, очі якої мить тому сяяли. І гмикнула.

— А влаштуймо свої перегони, — я провела долонею по шиї Тіри. — Заразом перевіримо, чи краще твій кінь за мою кобилу?

Гаспар повернувся у сідлі, фіолетові очі блиснули.

— Кидаєш мені виклик, К’яро?

Я хитро всміхнулася, міцніше перехоплюючи поводи:

— А що, приймаєш його?

У грудях розкривалося знайоме відчуття азарту. Востаннє, здається, я відчувала щось схоже на лицарському турнірі, коли поставила на новенького кілька десятків золотих, а моя служниця втратила свідомість від такого рішення.

— Залюбки, — задоволено примружився він. — На щось закладаємося?

— У тебе магічний кінь, Гаспаре! — пирхнула я. — Поки я не побачу, як він поводиться… ні.

Чоловік хитнув головою:

— Не очікував такої відповіді. Ну що ж…

Він зупинив коня і показав у бік пагорба, на якому самотньо ріс величезний дуб.

— До нього. Готова?

Я натягнула поводи, зупиняючи Тіру і випрямилася у сідлі.

— На рахунок «три»?

— Починай, — промуркотів Гаспар.

А у мене подих перехопило, варто було зустрітися з ним поглядом.

Насилу відірвавшись від обличчя Гаспара, я подивилася на дуб.

— Раз, — я видихнула.

 — Два, — відгукнувся Гаспар.

— Три! — я вдарила Тіру п’ятами у боки, відпускаючи поводи.

Кобила рвонула вперед так, наче її вдарили батогом. Я притиснулася до шиї Тіри. Вітер засвистів у вухах, а моя конячка неслася так, наче за нею гналися демони. А ще я чула стукіт копит позаду, Гаспар наздоганяв.

Я притиснулася до шиї Тіри щільніше:

— Давай, дівчинко. Давай!

Земля миготіла під її копитами, трава злилася в суцільну зелену смугу.

Дуб наближався. Я бачила його коріння, що виступало з землі, бачила гілки, що тягнулися до неба.

Тіра проскочила під ними, коли я натягувала поводи.

Відкинувши голову, я розсміялася, розвернула кобилу. Гаспар теж зупиняв свого коня, всміхався.

— Вітаю з перемогою, — мовив він, нахиляючи голову.

— Ти піддався! — хитнула я головою, та посмішка не сходила з обличчя.