Глава 15.1

Я пропалювала поглядом широку спину, поки Гаспар йшов до дверей будинку. Не було нічого дивного у тому, що вони відчинилися перед ним.

— А Тіра? — із запізненням згадала я, озирнувшись до кобили, яка меланхолічно жувала травичку і оглядалася. — Її не треба до стайні відвести?

— Вона тут у повній безпеці, — чоловік розвернувся, зупинившись на порозі, — не загубиться. А навіть якщо і вирішить пройтися цими землями… стежка поверне її назад.

Я знову покосилася на Тіру, яка, здавалося, ще не розуміла, в якому місці опинилася. А потім підхопила спідницю сукні і поквапилася за Гаспаром, із запізненням згадавши, що десь там на березі незнайомої річки відбуваються перегони на дивних водних істотах. А я пропущу другий раунд.

— Чому ти вирішила роззутися? — пролунало питання від Гаспара, поки ми йшли коридором.

— Тому, що окрім дверей, твій будинок ще і одяг зі взуттям мені не за розміром тепер надає, — пробурмотіла я, поправляючи рукав сукні. — Ти міг би і сказати, що їдеш у Рейвіртен. Речі б мої забрав…

Гаспар озирнувся через плече і всміхнувся:

— Ти сама вирішила їх не брати, забула? А я вирішив, що вони тобі не потрібні.

Я вчасно прикусила язика, щоб не нагадати йому, що взагалі-то відбулося викрадення замість втечі. Зараз не дуже хотілося сваритися з тим, хто погодився на прогулянку верхи.

Двері у їдальню виросли за наступним поворотом, відчинилися. І зачинилися за мною настільки швидко, що я ледве спідницю сукні встигла відсмикнути.

— Може, зробиш з цим щось? — я покосилася на двері, які мені ледве п’ята не відбили. — Я твоєму будинку нічого поганого не робила, щоб він так зі мною поводився. І магії нічого не робила, якщо це вона.

— Магія тебе просто не бачить, К’яро, — Гаспар вже звичним помахом руки відсунув для мене стілець. — Що я можу зробити, якщо це було твоє рішення?

— Ага, а ще ти попередив про наслідки, — їдко нагадала я, сідаючи за стіл.

— Саме так, — Гаспар зайняв місце у голові столу і всміхнувся. — Тобі знову обрати їжу?

— Так, будь ласка, — я простягнула йому пусту тарілку, не ризикуючи загострювати увагу на стравах.

Сьогодні їх було менше, ніж зазвичай. Та від цього легше все одно не ставало. Шлунок наче збожеволів, стискаючись від кожного мого вдиху. Я стримувалася до моменту, поки тарілка не наповнилася їжею, а в руці не опинилася виделка.

Я справді намагалася їсти повільно, та в якусь мить зірвалася. 

Перший шматок м’яса розтанув на язику. Другий. Потім третій. Насичення не приходило, і я продовжувала ковтати їжу. Рука сама потягнулася за добавкою з сусідньої тарілки. А та візьми і… від’їдь різко убік.

— Що ти робиш?! — обурено видихнула я, повертаючись до Гаспара.

І наштовхнулася на хитрий погляд.

— Ти зібралася знову об’їстися, щоб потім не сісти в сідло?

Його питання подіяло на мене, як крижана вода. Я випустила виделку і відсунулася від столу.

— Що не так з цією їжею, я не розумію, — я видихнула, жахнувшись того, скільки з’їла.

Гаспар гмикнув, повернув на місце тарілку, яку відсунув.

— Все дуже просто. Це магія, К’яро. Якщо не зупинитися, ти з’їси все, що стоїть на столі. І захочеш ще.

Я відвела погляд від страв. Шлунок боляче стиснувся, а я стиснула зуби.

— То… як зупинятися вчасно?

— З часом ти навчишся, — знизав він плечима. — А поки магія буде на тебе впливати.

— Тоді, — я зробила над собою зусилля, щоб відсунутися від столу, — я наїлася.

— Впевнена? — Гаспар відкинувся на спинку стільця.

— Впевнена, — зітхнула я і встала. І тільки тоді дійсно відчула, що наїлася. Навіть, трохи переїла.

— Тоді рушаймо, — чоловік підвівся і змахнув рукою, тарілки зі столу зникли разом зі стравами. Його погляд ковзнув до мене. — Та здається, перед прогулянкою тобі варто перевдягнутися.

Я цокнула язиком.

— Здається, єдине, що буде мені хоч трохи за розміром зараз, це той одяг, в якому ми зустрілися вночі за стінами палацу мого батька.

Гаспар широко всміхнувся:

— Я б багато віддав, щоб ще раз побачити у тому лахмітті Третю Принцесу.

— Дуже смішно, — скривилася я. — Двері до моєї кімнати перед тобою відчиняться ж?

— Тільки якщо ти запросиш, — примружився чоловік.

А я тільки очі закотила і першою покрокувала до виходу. Однак двері з їдальні відчинилися тільки тоді, коли позаду пролунав тихий сміх, а спину обдало чужим теплом.