Глава 14.4

— Розважаюсь, — я знизала плечима. — А що, заборонено?

— Та ні, — він гмикнув. — Але час іти.

— Чому це? Свято триває. Я хочу ще подивитися.

Гаспар нахилив голову, і в його очах промайнуло щось схоже на задоволення.

— Є дещо, що ти маєш побачити.

— Що саме? — я примружилася, не кваплячись вставати з трави. І вже раділа тому, що опинилася в такому положенні. Так йому буде складніше забрати мене. Напевно.

— Якщо скажу, то зіпсую сюрприз, — Гаспар простягнув руку. — Ходімо. Обіцяю, тобі сподобається.

Я недовірливо покосилася на чоловіка:

— Сьогодні мені мало що подобається.

— Навіть не здивований цим, — посмішка з’явилася на губах Гаспара. — Та спробую це виправити.

— А це вже схоже на погрозу…

Поряд кашлянув Тірен.

— Володарю, Міранда точно не може залишитися? Зараз будуть ще одні перегони.

— Я поверну її на свято ще до того, як вони встигнуть початися, — мовив Гаспар. — Якщо Міранда цього забажає, звісно.

Я цокнула язиком і видихнула. Ну добре, перевірмо, чи можеш ти стримати обіцянку.

Підняла руку, сперлася на долоню Гаспара. А той смикнув мене вгору, підіймаючи з землі. Одна з туфель злетіла з ноги. Я пирхнула, і скинула другу, відчуваючи під ногами шовковисту м’яку траву.

— Навіть не знаю, як ти збираєшся покращувати мій настрій, — пробурмотіла я, звівши погляд на Гаспара. А він тільки задоволено всміхнувся. І темрява зімкнулася навколо нас, переносячи в інше місце.

Я кліпнула.

Ми стояли у дворі перед будинком, позаду був сад і той дивний плетений паркан. А біля найближчого дерева…

— Тіра! — видихнула я, не вірячи власним очам.

Відпустила долоню Гаспара і кинулася до своєї кобили.

Та ж невдоволено покосилася на мене, хитнула головую і пирхнула.

— Але як? — я озирнулася до чоловіка.

— Ну мені ж треба було повідомити твоєму батькові, що угода виконана, а ти в порядку, — розвів руками Гаспар. — От і коня твого забрав. Ти не рада?

Я застигла, не бажаючи визнавати правду. А потім гмикнула.

— Вважай, що я щойно сказала те слово, за яке мала б опинитися у тебе в боргу. Але! — я підняла палець. — Я його не сказала. Тому ніякого боргу. Зрозумів? 

Гаспар тільки розсміявся і жестом вказав на будинок.

— Ти, здається, не снідала. Треба це виправити.

Я кинула погляд на двері, які навряд чи б відчинилися переді мною самостійно. І хитнула головою.

— Хочу прогулянку верхи. У тебе ж є свій кінь?

— Є, — кивнув Гаспар. — Прогуляймося. Але спочатку поїсти.

Я знову покосилася на двері.

— Тоді відкривай. Бо твій будинок мене не приймає.

— Я знаю, — всміхнувся чоловік. — Я ж попереджав про наслідки.

— І все? — я насупилася. — Не будеш тут казати, що нам негайно треба завершити ритуал і все таке?

— А ти цього б хотіла? — всміхнувся він, і не чекаючи відповіді, покрокував до будинку.