Глава 13.2

Я кашлянула, намагаючись впоратися з подивом.

— Міранда…

— О! Яке чудове ім’я! — сплеснув руками незнайомець. — Неймовірно! Воно ж несправжнє, правильно? Тобі ж сказали, що не можна називатися справжнім?

— Тірене, — важко зітхнув поряд Гаспар.

— Що таке, Володарю?! — він звів зляканий погляд на мого чоловіка. — Я щось не так сказав? Я не хотів образити! Я… Я…

Він захлинався повітрям, швидко переводячи погляд з мене на Гаспара і назад.

 — Мірандо, це Тірен, — Гаспар знову спробував торкнутися мого попереку, а я знову відступила на півкроку. Ну він що, взагалі натяків не розуміє?! — Він один з наймолодших, і ще не навчився стримувати свої емоції. Нехай тебе це не лякає.

— Емоції мене не лякають, — я відступила ще на півкроку, поглянула на Тірена. — Рада знайомству з тим, хто не вважає, що всі люди можуть щось там спаскудити.

Рудий поглянув на Гаспара, наче не розуміючи, про що я кажу. А потім знову широко посміхнувся, повернувшись до мене.

— Люди такі цікаві! — видихнув Тірен. — Я чув, що всі вони сумні і з сірими очима, а ти… ти не схожа на такі описи, Мірандо! І це ж на тобі ані краплини магії. Неймовірно!

Чоловік сплеснув руками. Нахилив голову спочатку вліво, потім вправо, роздивляючись мене з усіх кутів. А я… я навіть не знала, як реагувати на таку бурхливу зацікавленість. З одного боку, це було щось нове. Так на мене тут ще ніхто не дивився. А з іншого… з іншого, я відчувала себе, як той песик, якого Мія випросила у батька на своє п’ятнадцятиріччя.

Бідна тваринка! Їй кілька місяців ніхто і кроку не давав вільно зробити. То на руки брали, то гладити намагалися. Не дивно, що невдовзі з’явилися перші вкушені аристократи.

— А це правда, що люди не можуть звертатися до магії? — золоті очі спалахнули. — От взагалі!

— Деякі можуть, — відповіла я, коли зрозуміла, що тиша затягнулася, а Тірен чекає на відповідь. — Але не так, як… ви. Я, можна сказати, ніколи не бачила такої магії, яка панує тут.

— Так це не дивно! — видихнув Тірен. — Магія ж з’явилася у людей після нашого прибуття!

— Тірене, — жорсткий холодний голос Гаспара впав за моїм плечем.

Той злякано здригнувся, відступив на крок. Його золоті очі розширилися.

— Вибачте, Володарю! Я не хотів… я просто… — він ковтнув, перевів погляд на мене. — Я ніколи не розмовляв із людиною. Вибач, Мірандо. Я не мав на меті образити.

Я підняла брову, здивована тим, що взагалі почула слова вибачення.

— Йди, — сухо кинув Гаспар.

Тірен швидко вклонився, кинув на мене ще один повний захвату погляд, і поквапився зникнути з поля зору свого володаря.

А я от я, навпаки, повільно повернулася до чоловіка обличчям, склала руки на грудях і поцікавилася:

— І як це розуміти?

— Що саме? — Гаспар поглянув на мене, не повернувши обличчя.

— Дуже дивна вимальовується ситуація, — я примружилася. — Була війна між людьми і вами… але ніхто про це не говорить. З людей, я маю на увазі. З ким тоді ви воювали? Чому люди про це не говорять? Як можна приховати цілу війну з тими, хто… приніс магію? Як це можливо? Як можна принести магію? Звідки? Чому вона з’явилася у людей?

З кожним новим моїм питанням обличчя Гаспара все сильніше змінювалося. І зміни ці склалися у хитру посмішку.

— Як багато у тебе запитань, — він ледь нахилив голову, світло зірок відбилося у фіолетових очах. — Дійсно хочеш почути всю історію?

— Так, — я підняла підборіддя. — Ти ж сам сказав, що я тепер частина цього світу. То чи не логічно буде, якщо ти про все розкажеш?

Гаспар перевів погляд від мене убік.

— Вітаю, Ортефе, — мовив він.

Я здригнулася, озирнулася. Місцеві мешканці не збиралися давати нам можливість поговорити. Цього разу поряд зупинився чоловік з зализаним назад темним волоссям і темними очима.

— Володарю, — шанобливо схилився той. — Дозволь привітати тебе і твою дружину.

— Нам з Мірандою приємна твоя увага, — холодно відгукнувся Гаспар.

Погляд Ортефа ковзнув по мені і повернувся до Сутінкового лорда.

— Сподіваюся, що ви зараз задоволені.

На це мій чоловік нічого не відповів, а Ортеф тим часом вже повернувся до мене.

— Пані Мірандо, — він теж схилив голову. — Радий бачити вас тут. Сподіваюся, ви швидко звикнете до нашого дому.

— Я теж на це сподіваюся, — відсторонено відгукнулася я, перебуваючи думками точно не у цій неважливій бесіді.

Скоріш би він вже пішов! Дізнатися правду про це місце мені хочеться більше, аніж знову грати у ці придворні ігри з пустими розмовами.

Їх мені за мої роки і при дворі батька вистачило.

— Ортефе, — голос Гаспара пролунав збоку. Легкий, майже лінивий. — Ти вже обрав для себе сьогодні розвагу?

Ортеф усміхнувся. Розвів руками, ніби виправдовуючись.